Жменя праху - Івлін Во

— Який жах! — мовив Джок, сидячи в чужій машині.— Що ми скажемо Тоні?

— Я зовсім не годжуся для такої місії,— відповіла місіс Реттері.

Вони проминули місце, де стався нещасливий випадок. Там іще юрмилися люди, обговорюючи подію.

Люди юрмилися і в залі. Лікар уже збирався йти і застібав пальто.

— Вмер на місці,— сказав він.— Проломлено череп. Дуже жаль, таке миле було хлоп’я. Але ніхто тут не винний.

Була там і няня, вся в сльозах, а також містер Тендріл з племінницею; полісмен, Бен Гекет і двоє чоловіків, що помогли принести тіло, сиділи в челядні.

— Хлоп’я не винне,— казав Бен.

— Так, ніхто тут не винний,— казали всі.

— Бідолашному хлоп’яті цілісінький день з біса не щастило,— провадив Бен.— Коли хто тут і винний, то це містер Грант-Мензіс: нащо звелів йому їхати додому?

— Ніхто тут не винний,— погодились усі.

Тоні сидів сам-один у бібліотеці. Коли Джок увійшов, він зразу сказав:

— Треба повідомити Бренду.

— А ти знаєш, де її можна знайти?

— Мабуть, вона зараз на курсах... Але не можна ж їй сказати по телефону... До речі, Емброуз уже дзвонив і туди, і на квартиру, але не додзвонився... Господи, ну як їй сказати!

Джок мовчав. Він стояв біля каміна спиною до Тоні, заклавши руки в кишені штанів. Трохи згодом Тоні сказав:

— Вас не було поблизу, правда?

— Ні, ми поїхали на інше узлісся.

— Перша мені сказала племінниця містера Тендріла... А тоді його принесли, і Бен мені все розповів:.. Бідна дівчина така приголомшена.

— Міс Ріпон?

— Так, вона оце щойно пішла... Вона теж упала й сильно забилась. Її кінь спіткнувся, як у село в’їхала... вона в жахливому стані, бідолашна, так ударилась... та ще й Джон. Вона спершу не знала нічого... вона вже в аптеці була, їй там голову перев’язували, аж тоді їй сказали. Вона розбила голову, як падала. Я відіслав її додому в машині... Вона не винна ні в чому.

— Так, ніхто тут не винний. Просто так сталося.

— Авжеж, тут ніхто не винний,— погодився Тоні.— Просто так сталося... але як же сказати Бренді?

— Комусь доведеться поїхати.

— Атож... Мені, мабуть, треба лишитися тут. Навіщо, я й сам зараз не скажу, але багато про що доведеться подбати. Як це жахливо — просити когось про таку річ...

— Я поїду,— запропонував Джок.

— Так, мені багато про що доведеться подбати... Лікар каже, що слідство буде. Звісно, це чиста формальність, але для дівчини воно дуже прикро. Вона муситиме давати свідчення... а вона сама в жахливому стані. Сподіваюся, що я нічого не наговорив їй. Бо тоді якраз принесли Джона, і я був сам не свій. У неї був страшний вигляд. Здається, батько з нею не панькається... Якби ж Бренда була вдома, вона з усіма вміє. А я такий незграбний.

Обидва постояли мовчки. Потім Тоні спитав:

— У тебе справді стане духу поїхати сказати Бренді?

— Так, я поїду,— відказав Джок.

Трохи згодом увійшла місіс Реттері.

— Полковник Інч приїздив,— сказала вона.— Я з ним поговорила. Він хотів висловити вам своє співчуття.

— Він ще тут?

— Ні, я йому сказала, що вам краще побути на самоті. Він думав, вам буде легше, що полювання припинено.

— Я йому дуже вдячний, що він приїздив... А ви розважилися гарно?

— Де там!

— Шкода. Ми з Джоном на тому тижні бачили лисицю в Брутонському лісі... Джок їде до Лондона привезти Бренду.

— Я його літаком відвезу. Так буде швидше.

— Авжеж, так буде швидше.

— Моя покоївка може привезти речі згодом, поїздом... Зараз я піду перевдягнусь. Це яких десять хвилин.

— Я теж перевдягнусь,— сказав Джок.

Лишившись сам, Тоні подзвонив. Прийшов молодий слуга — зовсім молоденький, новачок у Геттоні.

— Перекажіть містерові Емброузу, що місіс Реттері сьогодні їде. Вона полетить разом з містером Грант-Мензісом. А пані, мабуть, приїде вечірнім поїздом.

— Слухаю, сер.

— Треба їх зараз нагодувати. Подайте щось холодне у їдальню. Я теж поснідаю з ними... Та подзвоніть до полковника Інча, подякуйте за візит. Скажіть, що я йому напишу. І до містера Ріпона — спитайте, як здоров’я міс Ріпон. І до містера Тендріла — спитайте, чи можу я прийти до нього ввечері. А може, він ще тут?

— Ні, сер, він кілька хвилин як пішов.

— Скажіть йому, що я хочу з ним домовитися про похорон.

— Слухаю, сер.

По містерові Ласту й не знати було нічого, казав потім слуга.

В бібліотеці було зовсім тихо, бо того дня робітники у малій вітальні не працювали.

Місіс Реттері прийшла перша.

— Зараз подадуть сніданок.

— Навіщо,— сказала вона.— Адже ми їли перед полюванням.

— Краще перекусіть чогось,— сказав Тоні, а за хвилину додав: — Як важко буде Джокові сказати Бренді... Чи ж скоро вона приїде?

У голосі Тоні було щось таке, що місіс Реттері спитала:

— А що ви тут робитимете самі?

— Не знаю. Тут, мабуть, треба буде про дещо подбати.

— Слухайте,— мовила місіс Реттері,— хай краще Джок сам їде машиною. А я побуду з вами, поки леді Бренда приїде.

— Вам буде важко.

— Ні, я таки не полечу.

Тоні сказав:

— Це, мабуть, дивно, але я таки хочу, щоб ви лишилися... Тобто якщо вам не дуже важко. Я сам не свій. Не можу повірити, що це правда.

— І все ж це правда.

Увійшов слуга і сказав, що містер Тендріл прийде після чаю, а міс Ріпон зразу лягла в ліжко і заснула.

— Містер Грант-Мензіс поїде своєю машиною. Може, він увечері й вернеться,— сказав Тоні.— Місіс Реттері побуде тут, поки приїде пані.

— Слухаю, сер. А полковник Інч питає, чи ви не хочете, щоб мисливці просурмили над могилою «Прощавай».

— Скажіть, що я йому напишу.

Коли слуга вийшов, Тоні сказав:

— Страхіття. Таке придумати.

— Та ні, не знаю... Він дуже хоче якось розрадити вас.

— Мисливці не дуже шанують його як старосту.

Десь о пів на третю Джок поїхав. Тоні й місіс Реттері пили каву в бібліотеці.