Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Думаєш, тоді я зможу заснути? Не вірю.

— Спробуймо. Може, я теж засну.

За кілька хвилин вона вже міцно спала. Досить довго я дивився на неї, але по-справжньому не бачив. Кондиціонер майже нечутно дзижчав, а знизу долинали приглушені звуки піаніно. Вправлявся хтось, хто зовсім не вмів грати, і саме тому мені пригадалося дитинство — спекотні літні дні, коли з іншого роверху крізь стіни квартири вливалася нерішуча, повільна гра на роялі, а за вікном ліниво шелестіли на вітрі каштани.

Раптом я прокинувся, ^являється, я теж спав. Обережно встав із ліжка і пішов до іншої кімнати, щоб одягтися. Всюди були розкидані мої речі. Позбирав їх, а тоді підійшов до вікна і глянув на чуже місто, яке не знало ні спогадів, ні традицій. Жодних! То було нове місто, сповнене нестримного майбутнього. Я довго стояв там і багато думав. Хтось знову заграв на піаніно, але тепер грали не етюд Черні, а сонату Клементі. Потім залунав повільний блюз.

Я став посеред кімнати, звідки було добре видно Наташу. Вона лежала на покривалі, оголена, обличчям до стіни, її ліва рука заплуталася у волоссі. Я дуже сильно її кохав. Кохав за те, що вона ніколи не сумнівалася. Вона завжди була поруч, коли ти цього потребував, але ніколи не обтяжувала і зникала, перш ніж ти встигав озирнутися. Я знову підійшов до вікна і глянув на цей білий кам’яний пейзаж, який нагадував країни Близького Сходу чи суміш Алжиру та місячного ландшафту.

Прислухався до невпинного вуличного гамору і спостерігав задовгою низкою світлофорів на Другій авеню, стежив, як у них автоматично чергувалося червоне і зелене світло. У цій регулярності було щось заспокійливе і водночас нелюдське, наче містом уже керували роботи. Проте мене це зовсім не злякало. Я знову пішов на середину кімнати, а потім виявив, що, обернувшись, бачу Наташу у дзеркалі навпроти ліжка. То була дивна гра двох картинок — справжньої і віддзеркалення, від неї аж мороз пішов поза шкірою; здалося, наче ми обоє перестали бути реальними, а мене підвісили у вежі між двох дзеркал, які перекидалися відображеннями, що виникали в них, аж поки зникли у нескінченності.

Наташа поворухнулася. Вона зітхнула і повернулася на живіт. А я подумав, чи не віднести мені на кухню тацю з бляшанками з-під пива, серветками, хлібом та залишками копченого м’яса. Але облишив цю ідею. Я не планував вражати її своїми господарськими чеснотами. Навіть не поставив до холодильника горілку, щоправда я знав, що там була ще одна пляшка. Аж дивно, як мене зворушувала ця буденна ситуація — прийти в дім і побачити там людину, яка на тебе чекає і яка тепер довірливо і без жодного страху спить поруч. Багато води втекло відтоді, як зі мною сталося щось подібне, але то була оманлива, далека ситуація, про яку я не хотів думати, перш ніж повернуся. Я знав, що ці думки дуже небезпечні, бо вони веди вузьким шляхом без жодних поручнів, по обидва боки якого зяяла прірва; тут не була доречна ні іронія, ні роздуми, можна було тільки рухатися вперед без жодної думки. Якби я захотів, міг би навіть весь шлях протанцювати, але будь-який хибний крок мав би летальні наслідки, як і необережний рух канатохідця.

Знову глянув на Наташу. Я кохав її дуже сильно, але в моїх почуттях не було сентиментальності. Поки все так і залишатиметься — я у відносній безпеці. Я міг порвати з нею стосунки і не поранитися. Я дивився на її красиві плечі, фантастично гарні руки і безшумно ворушив пальцями, шепочучи заклинання: «Залишайся зі мною, о ти, прекрасна жінко з іншої, чужої планети! Не покидай мене, перш ніж я сам тебе не покину! Будь благословенна, о ти, частинка дикого спокою!»

— Що ти робиш? — запитала Наташа.

Я опустив руки.

— Хіба ти мене бачиш? — здивувався я. — Ти ж лежиш на животі!

Вона показала рукою на маленьке дзеркальце, яке стояло біля радіо на нічному столику:

— Намагаєшся мене зачаклувати? Чи тобі вже обридло жити біля домашнього вогнища?

— Ні те, ні те. І мине покинемо цієї фортеці, з якої вже майже зникла бордельна магія, але такий близький гомосексуалізм! Щонайраніше після обіду ми пройдемося П’ятою авеню, як усі порядні американці, які прибули в країну на «Мейфлауер». Але потім відразу повернемося сюди — до радіо, стейка на електричному грилі та любощів.

Але після обіду ми не вийшли на вулицю навіть. Натомість відчинили на годину вікна і впустили гаряче повітря, а потім знову ввімкнули кондиціонер на повну потужність, щоб не пітніти, кохаючись. Наприкінці дня у мене було відчуття, наче ми прожили майже цілий рік у вакуумі, у стані невагомого спокою.

20

— Я влаштовую невеличкий прийом, — оголосив Сильвере. — Вас теж запрошую.

— Дякую, — сказав я без ентузіазму. — Але, на жаль, змушений відмовитися. У мене немає смокінга.

— Він і не потрібен. Це літня вечірка. Кожен може приходити, в чому захоче.

У мене не було виходу.

— Добре, — погодився я.

— Чи не могли б ви привести ще й місіс Вімпер?

— Ви її вже запросили?

— Ще ні. Вона ж ваша знайома!

Я глянув на цього крутія.

— Не думаю, що це так просто буде зробити. Крім того, ви казали, що знаєте її значно довше за мене.

— Тоді я сказав це просто так. Прийдуть дуже цікаві люди.

Я чудово собі уявляв цих цікавих людей. Для тієї частини людства, яка живе з торгівлі, прикладна психологія здається дуже примітивною. Цікавий той, на кому ти заробляєш гроші, решта людства поділяється на симпатичних і байдужих людей. І, звісно ж, той, на кому втрачаєш гроші, — звичайний мерзотник. Сильвере фанатично дотримувався цих правил, а деколи заходив навіть далі.

'Рокфеллерів, Фордів та Меллонів на прийомі не було, хоч Сильвере стільки про них розповідав, що я вже давно мав би повірити, що вони його найкращі друзі, які просто не зможуть не завітати. Але прийшли інші мільйонери — можливо, навіть мільйонери у першому поколінні, а не в другому чи третьому. Вони були галасливі й добродушні, балансували між абсолютною впевненістю у світі грошей та цілковитою безпорадністю в світі живопису. Всі вони вважали себе колекціонерами, а не простими смертними, які випадково придбали кілька картин, щоб прикрасити стіни будинку. То був найбільший трюк Сильверса: він перетворював їх на колекціонерів, дбав, щоб час від часу якийсь музей брав одну з їхніх картин на виставку і