Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Нічогенький образ, — відповів я. — Але повернімося до наших двійнят. Чому б вам не відкинути комплекси меншовартості і не перейти в наступ?

На якусь мить Танненбаум затримав на мені печальний погляд.

— Ці дівчата — для продюсерів, — мовив він. — Голлівудський корм.

— Але ж ви теж актор.

— Я граю нацистів, дрібних нацистів. І я не гламурний.

— Мене б цікавило саме життя з близнятами, а не смерть із ними — так, як вас. Якби я посварився з однією, то пішов би до другої. Якби одна втекла, то в запасі залишилася б друга. Тут є безліч привабливих варіантів.

Танненбаум глянув на мене з відразою:

— Чи для того ви пережили таке жахливе десятиріччя, щоб молоти зараз такі паскудства? Хіба ви не знаєте, що зараз вирує найбільша світова війна усіх часів і народів? І це єдине, чого ви навчилися?

— Танненбауме, — промовив я. — Саме ви завели розмову про апетитні задки. Не я!

— Я казав про них у метафізичному сенсі. А ще — в трагічному, щоб утекти від дилем світу сього. А не так вульгарно, як ви. Ви просто пізня квітка на дереві мушмула, описаного у давньогерманській Едді, — сумно зауважив Танненбаум.

До нас підійшла одна з дівчат Коллерів, тримаючи в руках тацю з новою порцією яблучного струдпя. Танненбаум ожив, глянув на мене так, наче в нього просвітлення, і показав дівчині на випічку. Поки вона клала йому шматок на тарілку і мала зайняті обидві руки, він обережно ляснув її по округлому заду.

— Містере Танненбаум, що ж це ви робите! — усміхнено прошепотіла угорка. — Та ж не тут! — І, похитуючи стегнами, пішла далі.

— Але ж ви, Танненбауме, і метафізик… — зауважив я. — Пізня квітка на засохлому кактусі Талмуду!

— Це ви в усьому винні, — заявив збентежений і схвильований Танненбаум.

— Атож! Завжди винен хтось, тільки не ви, німецький лускунчик! Тільки щоб ні за що не брати на себе відповідальності.

— Я хотів сказати, що все завдяки вам! Вона ж не образилася, правда? Ви теж так думаєте?

Танненбаум цвів і пахнув. Він витягнув шию і покрився іржаво-червоним рум’янцем, його обличчя нагадувало залізо, яке довго пролежало під дощем.

— Містере Танненбаум, ви припустилися помилки, — сказав я. — Треба було на її спідниці намалювати крейдою маленький хрестик, щоб знати, котра 3 двійнят зазнала ваших вульгарних залицянь. Бо цілком можливо, що іншій взагалі таке не сподобається і, коли ви це повторите, вона перекине вам на голову тацю з яблучним струд-лем разом із кавою! Як бачите, зараз вони обидві несуть випічку. Впізнаєте, яка з дівчат підходила до нас? Бо я — ні.

— Я… це була… ні… — Танненбаум кинув на мене сповнений ненависті погляд.

Наче осліплений, він не зводив із них очей. А потім витиснув із себе неймовірно силувану посмішку. Мабуть, він думав, що до нього всміхнеться дівчина, яку він ляснув. Натомість усміхнулися обидві. З Танненбаумових уст зірвалося приглушене прокляття. Я покинув його і знову пішов до Бетті.

Хотілося піти звідси. Такі товариства просто нестерпні для мене — сповнені солодкавої сентиментальності та справжнього, великого страху. Мені аж блювати хотілося. Я ненавидів цю незнищенну тугу, цю фальшиву ностальгію, що, навіть перетворившись у ненависть і огиду, за першої-ліпшої нагоди прагнули сплисти знову. Я наслухався вже більш ніж достатньо розмов, що починалися фразою: «Німці не всі такі». Кожен і так знав, що так воно і є, тому закінчувалося все звичними балачками про старі добрі часи у Німеччині, коли до влади ще не прийшли нацисти. Я добре розумів наївне серце Бетті, саме за нього я її і любив, але все одно не мав сили все це слухати. Її заплакані очі, картинки з краєвидами Берліна, мова її батьківщини, за яку вона чіплялася, налякана завтрашнім днем, — усе це зворушувало мене до сліз. Здавалося навіть, що я відчуваю запах покори та безсилого бунту, який, іще не розквітнувши, наперед знає про свою Поразку, а тому, хоч і сповнений чесних намірів, обмежується тільки пустопорожніми фразами та голими жестами. Я знову відчув цей полон без колючого дроту, це животіння у мертвому повітрі спогадів, цю примарну ненависть, що губилася у порожнечі. Озирнувся і подумав, що я — справжній дезертир, бо хочу втекти, позбутися цієї атмосфери, хоч і знаю, що присутні тут зазнали нестерпних страждань і непоправних втрат — утрат близьких і рідних, які безслідно зникли, втрат занадто великих, щоб вони просто канули в небуття, не зруйнувавши душ цих людей. І раптом я зрозумів, чому так хочу піти: щоб і самому не опинитися у стані примарного бунту та безсилої покори, бо одне спричинило б інше. Я і так весь наближався до цього стану на небезпечну відстань і після років чекання не хотів прокинутися одного дня і виявити, що сподівання та безглузда боротьба з тінями перетворили мене на струхлявілу прогнилу істоту — я хотів сам за все відплатити, сам помститися, не скаргами чи протестами, а власними руками. Але для цього мені треба триматися якнайдалі від стіни плачу та голосінь на водах вавилонських.

Я знову озирнувся, наче мене впіймали на гарячому.

— Россе, — промовила Бетті, — як добре, що ви прийшли. Просто прекрасно, що у мене стільки друзів.

— Ви — мати емігрантів, Бетті. Без вас ми б були тільки уламками розбитого корабля.

— Як вам ведеться у торговця антикваріатом?

— Дуже добре. Я незабаром зможу повернути Фризлендеру частину боргу.

Бетті підняла розгарячілу голову і підморгнула мені одним оком.

— Не поспішайте. Фризлендер — багата людина. Йому ці гроші не потрібні. Розрахуєтеся, коли все минеться. — Вона розсміялася. — Я дуже рада, що з вами все добре, Россе! Мало кому з емігрантів живеться тут непогано. Мені не можна довго хворіти. Я потрібна людям. А ви як думаєте?

Я пішов з Равіком до виходу. Біля дверей побачив Танненбаума. Він нерішуче дивився то на одну сестру Коллер, то на іншу. Його лисина блищала. І він знову мене ненавидів.

— Виз ним посварилися? — запитав Равік.

— Банальна суперечка, щоб трохи відволіктися. Я не вмію перевідувати хворих. Мені відразу вривається терпець, і я злюся. Сам себе за це ненавиджу, але нічого не можу вдіяти.

— Таке трапляється майже з усіма. Почуваєшся винним, бо ти — здоровий.

— Я почуваюся винним, бо інша людина — хвора. — Равік став як укопаний. — Невже і ви вже трохи з глузду з’їхали?

— Хіба цього хтось уникнув?

Він усміхнувся:

— Усе залежить від вашої стриманості. Люди, яким вдається найкраще приховувати емоції, завжди у найбільшій небезпеці.