Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Тільки тебе мені бракувало, — буркнув я.

Але з благальним виглядом він знову вмостив мене в крісло.

— Я не жалітимуся тобі, — прошепотів він. — Мої нещастя закінчилися. Я святкую!

— То ти її таки підчепив? Жалюгідний мародер.

— Кого?

Я підняв голову.

— Кого? У йсіх тут вуха болять від твоїх любовних одкровень, від них аж лампи на стелі тремтіли, а тепер у тебе вистачає нахабства запитувати мене — «кого?»

— Це вже в минулому, — пояснив Лягманн. — Я швидко забуваю.

Я зацікавлено глянув на нього.

— Справді? Швидко забуваєш? Саме тому ти місяцями голосив?

— Звісно! Швидко забуваєш тоді, коли повністю очистишся.

— Від чого? Від стічних вод?

— Слова не мають значення. Я нічого не домігся. Мене ошукали. Мексиканець і ця донья з Пуерто-Рико.

— Ніхто тебе не ошукав. Ти просто не домігся того, чого хотів. Відчуваєш різницю?

— Після десятої вечора я цієї різниці взагалі не зауважую.

— Ти щось справді занадто веселий, — трохи заздрісно відзначив я. — Мабуть, і справді все швидко забуваєш.

— Я знайшов справжню перлину, — прошепотів Лягманн. — Але не хочу поки нічого розповідати. Хоча це справді скарб, до того ж — без мексиканця.

Меліков гукнув мене до стійки:

— Роберте, до телефону.

— Хто?

— Наташа.

Я взяв слухавку.

— Де ти? — запитала Наташа.

— У Сильверса на вечірці.

— Брехня! Ти п’єш із Меліковим горілку!

— Я стою рачки перед плюшевим кріслом, славлю тебе і проклинаю свою лиху долю. Я цілком розчавлений.

Вона розсміялася:

— Роберте, повертайся.

— Озброєний?

— Беззбройний, дурнику! Ти не повинен залишати мене саму. От і все.

Я вийшов надвір. Вулиця мерехтіла в нічному світлі ліхтарів, спокійна й далека від усіх тайфунів цього світу; затамувавши подих, вона відлітала в обійми вітру і плела павутиння своїх мрій. Вулиця ніколи мене не приваблювала, але зараз я відчув її красу.

— Сьогодні я залишуся з тобою до ранку, — сказав я Наташі. — Я не повернуся в готель. Хочу спати поруч з тобою і прокинутися біля тебе. А вранці принесу хліба, молока і яєць від братів Штерн. Уперше ми прокинемося разом. Думаю, всі наші негаразди через те, що ми замало буваємо вдвох. А потім нам доводиться щоразу заново одне до одного звикати.

Вона потягнулася:

— Завжди вважала, що життя занадто довге, щоб весь час бути разом.

Я розсміявся:

— У цьому точно щось є. Але мені ще ніколи не випадало випробувати цю теорію. Доля завжди дбала, щоб життя здавалося мені занадто коротким.

— У мене таке відчуття, наче ми летимо на повітряній кулі, — знову заговорив я. — Не на літаку, а на тихій повітряній кулі, на аеростаті братів Монгольф’є початку дев’ятнадцятого століття: ми достатньо високо, щоб нічого більше не чути, але ще досить низько, щоб усе бачити — вулиці, іграшкові машинки і мережу ліхтарів. Хай благословить Бог того невідомого благодійника, який поставив сюди це широке ліжко і повісив на стіні навпроти дзеркало: коли проходиш кімнатою, тебе стає ніби двоє, дві однакові жінки, одна з яких завжди німа.

— З німою було б легше. Правда?

— Ні.

Вона різко обернулася:

— Правильна відповідь.

— Ти дуже вродлива. Зазвичай я спочатку дивлюся, які в жінки ноги, потім на її зад і насамкінець на обличчя. А з тобою все було навпаки. Спершу я розглядав твоє обличчя, тоді — ноги, і аж потім, коли в тебе закохався, почав думати, а який же в тебе зад. Ти струнка, і могло статися, що зі спини ти — як вичахла, кістлява манекенниця, з пласкою дупою, придатною тільки, щоб гарцювати на конях. Це мене дуже непокоїло.

— І коли ти зауважив, що все добре?

— Не запізно. Є прості методи, щоб це виявити. Найдавніше те, що минула купа часу, перш ніж мене це зацікавило.

— Кажи далі.

Вона ліниво лежала на ліжку, муркочучи, наче велика кішка, і лакувала маленьким пензликом нігті на ногах.

— Зараз мене не можна Гвалтувати, — сказала вона. — Цей лак мусить спершу висохти, інакше ми злипнемося. Кажи далі.

— Я завжди думав, що не можу встояти перед засмаглими жінками, які влітку цілий день плюскаються у воді і ніжаться у сонячному промінні. А ти — перша у моєму житті жінка з такою білосніжною шкірою, наче вона ніколи не бачила сонця. І взагалі, в тобі багато від місяця… прозорі сірі очі… Якщо, звісно ж, не враховувати твого гнівливого темпераменту. Ти — німфа, і я рідко в комусь так помилявся, як у тобі. Там, де ти є, у небо зносяться ракети, спалахують феєрверки і лунають гарматні постріли, але щонайдивніше — без жодного звуку.

— Далі кажи. Хочеш випити?

Я заперечно похитав головою.

— Я часто спостерігав свої емоції, начебто збоку. Себто споглядав їх анфас, а не в профіль. Вони ніколи не поглинали мене цілком, а просто зслизали з мене. Я ніколи не знав чому. Можливо, через страх, а можливо, через мої комплекси. Але з тобою все інакше. З тобою я ні про що не думаю. Усі почуття, мов на долоні. Чудово любитися з тобою і так само розкішно — бути поруч опісля, так, як зараз. З багатьма жінками це неможливо, та й, правду кажучи, не хочеться. А з тобою ніколи не знаєш, що краще. Кохаючись із тобою, я думаю, що немає нічого прекраснішого, а потім, коли зовсім розслаблено лежу в ліжку, відчуваю, як закохуюся в тебе ще більше.

— Мої нігті вже майже висохли, — сказала Наташа. — Але ти кажи.

Я глянув у напівтемну вітальню.

— Прекрасно бути з тобою і вірити у свою безсмертність. Якоїсь миті віриш у неї так сильно, наче вона може стати реальністю. Тоді ми викрикуємо одне одному слова, щоб відчути її ще глибше, підсунути ще ближче, примітивні, звичайні, вульгарні слова, щоб просвердлити одне одного ще інтенсивніше, щоб подолати навіть ту міліметрову дистанцію, яка нас розділяє, слова, що їх кажуть водії вантажівок чи м’ясники на бійні, слова, мов удари батога, тільки задля того, щоб стати ще ближчими, кохати ще дужче.

Наташа випростала ногу і подивилася на неї. А потім відкинулася на подушку.

— Любий, при повному марафеті кохатися важко.

Я розсміявся.

— Хто знає це краще за нас, романтиків! Ох, ці облудні слова, здатні розвіятися, мов пух, від щонайлегшого вітерцю! Але не з тобою. З тобою не треба брехати.

— Але ти дуже красиво брешеш, — сонно промовила Наташа. — Ти не втечеш? Принаймні сьогодні вночі?

— Хіба що разом із тобою.

— Добре.

За кілька хвилин вона заснула. їй це луже легко вдавалося. Я вкрив її. Потім довго лежав