Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Вигляду тебе просто-таки казковий, — сказав я Наташі. — У мене таке враження, наче я перенісся у далеке майбутнє і гуляю там із марсіянкою по пляжу. Чому модельєри досі не вигадали суконь, які б так клеїлися до тіла, як твоя?

— Вони вже їх вигадали, — відповіла вона. — Тільки ти їх іще не бачив. Почекай, поки не потрапиш на бал у кафе «Сосаїті».

— Я вже там. — Я легенько потягнув Наташу в темний під’їзд будинку. Від неї пахло дощем, вином і часником.

Коли ми дійшли до її будинку, дощ уже геть припинився. Увесь зворотній шлях я пройшов пішки. Біля мене весь час пригальмовували таксі й пропонували підвезти. А лише годину тому поблизу не було жодного таксиста. Я ковтав свіже повітря, наче вино, і.думав про сьогоднішній день. Я відчував, що десь причаїлася небезпека, — вона не загрожувала мені, а сиділа десь глибоко всередині. Здавалося, я несвідомо переступив якусь таємничу межу й опинився на чужій території, підвладній неконтрольованим силам. Ще не було підстав тривожитися, але я знову опинився в заплутаному світі — з іншими цінностями, що раніше не мали для мене жодного значення. Багато речей, які ще недавно були мені геть байдужі, раптом набули ваги. Я завжди був аутсайдером, а тепер залишився ним тільки частково.

«Що зі мною сталося? — думав я. — Я ж навіть не закоханий!» Але язнав, аутсайдер теж може закохатися, і навіть не в зовсім вдало обраний об’єкт; закохатися лише тому, що кохання потрібне йому, як повітря, і байдуже, кого саме кохати. І я збагнув, що небезпека саме в цьому і полягала — я міг утратити пильність і потрапити в полон.

19

— У Бетті завтра операція, — сказав мені Кан по телефону. — Вона дуже боїться. Може б, ви зайшли до неї?

— Неодмінно. Що з нею?

— Ще точно не відомо. Ґрефенгайм і Равік її обстежили. Але тільки хірургічне втручання покаже — пухлина доброякісна чи ні.

— О Господи! — видихнув я.

— Равік пильнуватиме. Він працює асистентом у лікарні «Маунт-Синай».

•чг

— Він сам її оперуватиме?

— Він буде в операційній. Я не впевнений, що йому вже дозволили самостійно оперувати. Коли ви прийдете до неї?

— О шостій, коли закінчу роботу. Як там справа з Гіршем?

— Я був у нього. Все добре. Гроші вже у Ґрефенгайма. Вручити йому їх було важче, ніж отримати від Гірша. З порядними людьми деколи набагато більше клопотів, ніж зі шахраями, — з такими, як Гірш, принаймні відразу знаєш, як поводитися.

— Ви до Бетті теж прийдете?

— Я щойно в неї був. А перед тим годину боровся з Ґрефенгай-мом. Думаю, він навіть повернув би гроші Гіршу, якби я не пригрозив, що тоді пошлю їх до Берліна у нацистську організацію «Сила через радість». Він не хотів брати власних грошей із рук негідника. І це при тому, що сам уже майже голодує. Сходіть до Бетті. Я не можу ще раз до неї піти. Вона боїться. Якщо прийду вдруге, засумнівається ще більше. І ще дужче злякається. Підіть і поспілкуйтеся з нею німецькою. Вона каже, що хвора людина не мусить ще й англійською говорити.

Я пішов до Бетті. Надворі було тепло й хмарно, небо переливалося світло-попелястими барвами. Вона лежала в ліжку в китайському яскраво-червоному халаті. Бруклінські виробники, напевно, думали, що його носитимуть справжні мандарини.

— Ви прийшли саме вчасно. Ласкаво прошу на мою прощальну трапезу, вигукнула Бетті. — Завтра я йду на гільйотину.

— Але ж, Бетті, — заспокоював її Ґрефенгайм. — Завтра буде лише звичайне рутинне обстеження. Суто з обережності.

— Гільйотина — це завжди гільйотина, — відповіла Бетті з фальшивою, награною веселістю. — І байдуже, зітне вона тобі ніготь чи голову.

Я роззирнувся. У кімнаті було людей десятеро. Більшість із них я знав. Равік теж був. Він сидів біля вікна і дивився на вулицю. Було дуже гаряче, але вікна — зачинені. Бетті боялася, що коли їх відчинити, стане ще спекотніше. На шафі дзижчав вентилятор, схожий на велику змучену муху. Двері до сусідньої кімнати відчинені. Двійнята Коллер принесли каву та яблучний струдель, я відразу їх навіть не впізнав. Вони висвітлили волосся. їхній щебіт лунав по всій квартирі, наче тут пурхали дві білі ластівки. Вони були в доброму гуморі, рухалися швидко, як білки, і обидві були у вузьких коротких спідницях та бавовняних смугастих светрах із короткими рукавами.

— Дуже апетитно, правда? — запитав Танненбаум.

Я не відразу зрозумів, про що він — про яблучний струдель чи дівчат. Він мав на гадці дівчат.

— Дуже, — відповів я. — Аж кров вирує від самої думки, що можна зустрічатися з двійнятами, надто якщо вони такі схожі.

— Подвійна гарантія, — відповів Танненбаум і відрізав шматок струдля. — Якщо помре одна, можна одружитися з іншою. Таке не часто буває.

— Які ж у вас лиховісні думки.

Я глянув на Бетті, але вона нас не чула. Вона попросила дівчат Коллерів принести з передпокою гравюри на міді з зображеннями Берліна і розставляла їх на нічних столиках обабіч ліжка.

— Я не кажу, що на двійнятах можна було б одружуватися по черзі, — сказав я. — І я не думав аж так одразу про смерть.

Танненбаум похитав своєю лисою головою з ріденьким віночком чорного волосся. Лисина нагадувала блискучий зад павіана.

— Д про що можна ще думати? Якщо ти когось кохаєш, завади уявляєш: хтось із нас помре швидше, а інший буде самотній. Якщо таке не уявляєш, то й любиш не по-справжньому. Так виражається великий прадавній страх, хоч, треба визнати, — у модифікованому вигляді. Завдяки коханню примітивний страх перед власною смертю переростає в турботу за іншого. Сублімація, що перетворює почуття на ще більші тортури, адже страх цілком переходить на того, хто залишився жити. — Танненбаум злизав з пальців цукрову пудру. — Та оскільки нас переслідує страх і тоді, коли ми самотні, оскільки само-тина — це теж тортури, то найрозумніший вихід із ситуації — це одружитися з близнюками. Надто якщо вони такі вродливі, як Коллери.

— А як би ви вибрали, з якою з них одружитися? — запитав я. — Ви ж не можете їх розрізнити. Чи ви кинули б жереб?

Він глянув на мене з-під кошлатих брів, що нависли над пенсне:

— Смійтеся! Смійтеся над бідним, хворим, лисим евреем. Ви — арійське чудовисько, яке сидить серед нас, наче біла ворона; серед нас, євреїв, які досягли вершини культури ще тоді, коли ваші предки сиділи на деревах по обидва береги Рейну і випорожнювалися у