Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— То затягни мене у якийсь прохолодний ресторан.

— Добре. Але не в «Короля морів». На Третій авеню є маленький французький ресторанчик. Бістро.

— Дорогий?

— Не для чоловіка, в якого в кишені лежать двісті п’ятдесят доларів. Подаровані чи не подаровані, але вони вже мої.

Її очі заволокла ніжність.

— Правильно, Darling-, — сказала вона. — До собачої матері ту мораль!

Я полегшено кивнув, немов щойно мені вдалось уникнути безлічі небезпек.

Коли ми виходили з ресторану, почало гриміти і блискати. У вихорах вітру клубочилися шматки паперу та пилюка.

— Починається! — зауважив я. — Треба негайно ловити таксі!

— Нащо? Таксі смердять від поту. Краще прогуляймося.

— Але ж зараз уперіщить злива. У тебе нема ні дощовика, ні парасолі. Буде гроза.

— Так навіть краще. Я планувала сьогодні ввечері мити голову.

— Але ж ти змокнеш, як хлющ.

— Я у нейлоновій сукні. Її навіть прасувати не доведеться. А в ресторані було аж занадто прохолодно. Ходімо! Якщо сильно литиме, сховаємося у якомусь під’їзді. Який вітер! Як він бушує! Як бентежить кров!

Ми йшли гґри самісіньких стінах будинків. Раптом блискавиці запалахкотіли усюди, над кожним хмарочосом, немов вискакували з лабіринту труб та кабельної мережі під асфальтом. А потім почався дощ, великі темні краплі падали на асфальт, спершу ми їх побачили, а тоді вже тоді відчули на нашій шкірі.

Наташа підставила під дощ обличчя, напіврозтуливши рот та заплющивши очі.

— Тримай мене міцно! — вигукнула вона.

Буря дужчала. Тротуари вмить спорожніли. Тільки у під’їздах будинків юрмилися люди, або де-не-де виднілися зіщулені постаті, які швидко бігли вздовж будинків; фасади хмарочосів волого виблискували у сріблястих переливах проливня; дощ перетворив асфальт на шумливе, неглибоке, темне море, по якому барабанили невидимі списи та стріли.

— О, Господи! — раптом вигукнула Наташа. — На тобі новий костюм!

— Пізно, — відповів я.

— Я думала тільки про себе! На мені нічого такого немає. — Вона підняла сукню аж до стегон. Була без колготок, у маленьких білих трусиках, навколо її білих лакованих босоніжок на високих підборах вирував дощ. — Але ти! Ти ж у новому синьому костюмі! Ти ще навіть не заплатив за нього всю суму!

— Запізно, — відповів я. — Крім того, йогоможна висушити і попрасувати. До речі, я вже за нього заплатив. Отож, ми й далі можемо вітати розбурхану стихію панічно-радісними криками! До біса синій обивательський костюм! Ходімо купатися у фонтані перед готелем «Плаза»!

Вона засміялася і штовхнула мене в під’їзд:

— Так ми принаймні врятуємо підкладку і кінський волос! їх не вдасться випрасувати. Зливи бувають частіше, ніж нові костюми. А піднесення можна відчувати і в захищеному віддошу під’їзді. Ти-тільки поглянь, як блискає! І яка навколо прохолода! Це через вітер!

«І як тільки їй вдається поєднувати практичність із такими романтичними відчуттями?» — думав я, цілуючи її тепле маленьке обличчя.

Ми стояли між вітринами двох магазинів: в одній було виставлено корсети для старих повнотілих дам, над манекенами раз по раз спалахували блискавки; інша належала зоомагазину, в якому продавали тваринок. Стіна була вщерть заставлена поличками з акваріумами, зеленувате шовкове світло підсвічувало воду, в якій плавали кольорові рибки. В юності я сам розводив рибок, тому впізнав деякі види. То було дивне відчуття: у відблисках миготливого світла я несподівано побачив шматокдитинства. Воно беззвучно виринуло переді мною з іншого світу, який лежав по той бік усіх горизонтів, але який я ще пам’ятав; той світ полум’яними зигзагами оточували блискавки, але вони були невладні над його внутрішньою суттю, там усе залишало: ся незмінне, добра магія не дозволяла йому ні постаріти, ні зруйнуватися, ні забруднитися кров’ю. Я обіймав Наташу, відчував її тепло, але водночас частина моєї душі полетіла ген далеко аж до покинутого фонтана, який уже давно не бив із-під землі; зігнувшись над забутим водограєм, моя душа прислухалася до минулого, вже чужого та далекого, а тому прекрасного. Дні біля струмків, у лісах, біля маленьких озер, над якими в польоті завмирали тріпотливі бабки, вечори в садах, оточених бузковим живоплотом, — усе це безгучно і швидко пролітало перед моїм зором, наче кадри німого кіно.

— Що ти скажеш, якщо у мене відросте такий зад? — запитала Наташа.

Я обернувся. Вона дивилася в інший бік, на магазин із корсетами. На чорний манекен, яким здебільшого користуються кравчині, було натягнуто панцир, який підійшов би навіть валькірії.

— У тебе прекрасний задок, — сказав я. — І тобі ніколи не треба буде вдягати корсет, хоча ти й не така худа жирафа, як більшість сучасних дівуль.

— Добре. Дощ уже майже вШух. Лише трохи накрапає. Ходімо звідси.

Кинувши прощальний погляд на акваріум, я подумав, що спогади про минуле тільки пригнічують.

— Ти тільки глянь, там — мавпи! — вигукнула Наташа і показала вглиб магазину.

У великій клітці з обрубаним деревом вертілися дві неспокійні мавпи з довгими хвостами.

— Осьде справжні емігранти! У клітці! Аж так низько ви ще не падали!

— Ні? — запитав я.

’Наташа глянула на мене.

— Я ж нічого про тебе не знаю, — відповіла вона. — І не хочу нічого знати. Немає нічого нуднішого, ніж переповідати одне одному життєві історії й ділитися своїми проблемами. Ми б тоді весь час клювали носом. — Вона ще раз глянула на корсет Брунгільди. — Як швидко минає життя! Скоро я теж така стану, лати будуть як на мене шиті, і я запишуся в якийсь жіночий клубі Деколи я прокидаюся від жахіть, вся у холодному поті. А ти?

— Я теж.

— Справді? По тобі й не скажеш.

— По тобі теж.

— Використаймо це життя на повну!

— Ми вже це робимо.

— Більше! — Вона притиснулася до мене так міцно, що я відчув її з ніг до голови.

її сукня перетворилася на купальний костюм. Волосся пасмами звисало вниз, а обличчя геть зблідло.

— Через кілька днів у мене буде інша квартира, — пробурмотіла вона. — Тоді ти зможеш приходити до мене і нам більше не доведеться сидіти в готелях та в кнайпах. — Вона розсміялася: — Там навіть е кондиціонер.

— Ти переїжджаєш у власну нову квартиру?

— Ні. Це квартира мого друга.

— Фрейзера? — запитав я, і в мене відразу згіркло на душі.

— Ні, не його. — Вона знову розсміялася. — Роберте, я більше не робитиму з тебе утриманця, якщо це не буде необхідною умовою для нашого щастя.

— Я вже й так утриманець, — зауважив я. — Танцюю у свинцевих черевиках на канаті моральності й часто падаю додолу. Бути пристойним емігрантом — дуже важкий фах.

— Тоді стань непристойним емігрантом, — промовила^вона і перша ступила на вулицю.

Похолоднішало, де-не-де між хмарами з’явилися зірки. Асфальт