Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

21

Бетті Штайн повернулася з лікарні.

— Ніхто не каже мені правди, — : нарікала вона. — Ні друзі, ні вороги.

— Бетті, у вас немає ворогів.

— Ви — просто золотко. Але чому ніхто не каже мені правди? Я її витримаю. Набагато жахливіше не знати, що зі мною насправді.

Я глянув на Ґрефенгайма, який сидів позаду неї.

— Бетті, вам сказали правду. Чому ви щосили стараєтеся думати, що правда — це тільки найгірше? Чому ви дивитеся на світ аж так драматично?

Вона всміхнулася, як дитина:

— Я можу налаштуватися інакше. Якщо зі мною справді все добре, я спокійно піду своєю стежиною далі, я себе знаю. Але якщо я знатиму, що йдеться про життя чи смерть, я боротимуся. Я боротимуся, мов божевільна, за час, який в мене залишився. І, можливо, мені вдасться навіть продовжити той час. А інакше — я його просто безповоротно втрачу. Хіба ви не розумієте? Ви ж повинні мене розуміти!

— Я вас розумію. Але якщо доктор Ґрефенгайм каже, що все добре, ви маєте йому вірити. Нащо йому вам брехати?

— Бо так роблять усі. Жоден лікар не каже правди.

— Навіть тоді, коли він — ваш давній друг?

— Тоді тим більше.

Вона повернулася три дні тому і мучила себе і своїх друзів цими запитаннями. Великі виразні очі на доброму старечому обличчі, в якому збереглися риси наївної молоденької дівчинки, неспокійно блукали від одного гостя до іншого. Деколи комусь вдавалося її ненадовго заспокоїти, і тоді вона аж світилася дитячою вдячністю, але вже через кілька годин на неї знову напосідали сумніви і вона й далі починала всіх мордувати.

Бетті сиділа у старому вольтерівському кріслі, яке купила у братів Льові, бо воно нагадувало їй про Європу, оточивши себе гравюрами з зображеннями Берліна. Вона перевісила їх із коридору до спальні, а дві маленькі, в рамках із підставками, завжди носила за собою з кімнати в кімнату. Новини про бомбардування Берліна, ідо з’являлися тепер на шпальтах газет мало не щодня, бентежили її ненадовго, на кілька годин, але переживала вона їх так бурхливо, що в лікарні Ґрефенгайм змушений був ховати від неї газети. Але це не допомагало. Наступного дня він заставав її, заплакану, біля радіо. Бетті постійно впадала в крайнощі, а тому ніяк не могла вийти зі стану шоку. Її туга за Берліном була досить суперечлива, бо контрастувала з ненавистю до нацистських убивць, які винищили половину її родини. Крім того, Бетті не могла тужити відкрито і приховувала свій сум, наче щось непристойне, від усіх емігрантів. їй уже не один раз дорікали через ностальгію за Курфюрстендаммом і порівнювали з сентиментальною Сарою, яка готова цілувати ноги власних убивць. Але тепер нерви всіх емігрантів були натягнуті, мов струни, кожного переповнювали суперечливі почуття надії, огиди та страху, всі перебували у внутрішньому конфлікті зі собою, бо кожна бомба, що падала на їхню покинуту батьківщину, плюндрувала їхні колишні надбання, а тому бомбардування одночасно і вітали, і проклинали — у їхніх душах надія і страх зіткнулися у нерівному двобої і кожен мав сам для себе вирішити, що обрати, але найпростіше було тим, у кого ненависть була така всеохопна, що приглушила решту голосів душі — співчуття до невинних, природного милосердя та людяність. Але попри всі страждання багато емігрантів просто не могли проклясти весь народ. їх не влаштовувала думка, що німці самі накликали на себе біду — жахливими злочинами чи принаймні байдужістю до них, непохитною вірою в німецьку добросовісність і жахливою впертістю — тобто всім тим, що пліч-о-пліч іде з давньою німецькою травмою, мовляв, наказ і право — рівнозначні, і наказ звільняє від будь-якої відповідальності. Звісно ж, це була одна з наймиліших рис єврейського народу — вміння розуміти ближнього свого; риса, яка неодноразово викликала в мене лють і розпач. Там, де доречна була ненависть і де вона справді панувала, через деякий час знову зароджувалося розуміння. А вслід за розумінням — несміливі спроби виправдати. З пик убивць іще стікала кров невинних, а до них уже поспішали свідки захисту. То була нація захисників, а не обвинувачів. Нація мучеників, а не месників. І маккавеїв серед них майже не залишилося.

Пристрасна й сентиментальна душа Бетті Штайн металася серед цього хаосу, не знаходячи ні щастя, ні спокою. Вона виправдовувалася, обвинувачувала і знову виправдовувалася, а потім її зацькував найоманливіший з усіх привидів — страх смерті.

— Россе, як вам тепер живеться? — запитала вона.

— Добре, Бетті. Дуже добре.

— Я така рада! — Я побачив, як від моїх слів у ній знову спалахнула надія. Якщо комусь велося добре, можна було сподіватися, що і їй буде добре. — Я тішуся за вас. Ви сказали «дуже добре»?

— Так, Бетті, дуже добре.

Вона задоволено кивнула, а потім прошепотіла:

— Вони розбомбили Олівер-пляцу Берліні. Ви вже знаєте?

— Вони розбомбили весь Берлін, а не лише Олівер-пляц.

— Я знаю. Але ж Олівер-пляц! Ми там жили. — Вона боязко озирнулася. — Всі зляться, коли я про це кажу. Наш красивий старий Берлін.

— То було досить-таки огидне місто, — заперечив я обережно. — У порівнянні з Парижем чи з Римом. З погляду архітектури.

— Як ви думаєте, я доживу до того часу, коли зможу повернутися?

— Авжеж. Чом би й ні?

— Було б жахливо, якби не дожила, — я ж стільки чекала.

— Там усе буде інакше, ніж ми запам’ятали, — сказав я.

Вона певний час обмірковувала мої слова.

— Щось та й залишиться по-старому. І не всі німці — нацисти.

— Ні, — погодився я, підіймаючись. Таких розмов я довго не витримував. — Про все це ми зможемо подумати значно пізніше, Бетті.

Я пішов до іншої кімнати. Там сидів Танненбаум, тримаючи в руці аркуш, із якого він читав уголос. Ґрефенгайм і Равік стояли біля нього. Саме зайшов Кан.

— Кривавий список, — оголосив Танненбаум.

— Що це таке?

— Я склав список усіх тих людей у Німеччині, яких потрібно розстріляти, — пояснив Танненбаум і взяв шматок яблучного струдля.

Кан перебіг очима перелік:

— Добре.

— Його можна продовжити, — додав Танненбаум.

— Ще краще, — схвалив Кан.

— А хто його продовжить?

— Кожен може вносити свої пропозиції.

— А хто виконуватиме вирок?

— Комітет. Його треба створити. Це просто.

— Ви готові його очолити?

Танненбаум ковтнув слину. Я до ваших послуг.

— Можемо все спростити, — сказав Кан. — Укладімо пакт. Ви розстріляєте першого з вашого списку, а я — решту. Домовилися?

Танненбаум знову ковтнув слину. Ґрефенгайм і Равік глянули на нього.

— Я про те, — різко