Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Ґрефенгайма, і ця безпорадність підживлювала його ненависть. Хоч як це дивно, але мені стало його майже шкода.

— Не впевнений, що його син справді хворий.

— Думаю, це правда. Жоден еврей не брехатиме про хворобу власної дитини.

Кан усміхнено глянув на мене.

— Я не впевнений, що він узагалі має сина, — пояснив тоді.

Ми вийшли на вулицю, у вологу, мов у пральні, задуху.

— Як думаєте, завтра з Гіршем будуть проблеми? — запитав я.

— Ні, він боїться, що не отримає громадянства.

— А нащо ви взяли з собою мене? Я швидше заважав, ніж допомагав. І вам теж, адже у присутності свідка Гірш мусив поводитися обережніше. Без мене ви швидше б упоралися.

Кан розсміявся.

— Можливо. Зате мені дуже допомогла-ваша зовнішність.

— Чому?

— Ви схожі на справжнього бога грози. Розумієте, про що я? У вас поєднано всі риси арійської раси — саме так її уявляють каліки та темноволосі члени німецького уряду! Єврей завжди порозуміється з іншим євреєм і ніколи не сприйматиме його всерйоз. Але якщо поруч такий чистокровний арієць, то це зовсім інша річ. Припускаю, Гірша налякали саме ви, до того ж добряче.

Пригадав, як недавно, проти моєї волі, мені довелося захищати Німеччину від Фрейзера, а тепер мене використали, щоб залякати єврея. Аж дивно, в яких ситуаціях може опинитися людина. Я знав, що маю не надто розвинене почуття гумору, але за цих обставин мені взагалі було не до сміху. Почувався, наче на мене вилили ціле відро з помиями.

Кан нічого не зауважив. Пружним кроком він ішов крізь застиглу полудневу спеку, наче мисливеці? який вистежив дичину.

— Нарешті хоч якась віддушина в цій безмежній нудьзі, — мовив він. — Було вже просто нестерпно! Я не звик жити у безпеці. Мабуть, у цьому сенсі я вже навікй зіпсований.

— А чому ви не йдете на війну добровольцем? — запитав я сухо.

— Я намагався. Але ж ви знаєте: нас не беруть. Ми — «ворожі іноземці». Зазирніть у своє посвідчення!

— У мене його немає. Я ще на нижчому рівні. Але ж ви — це зовсім інша річ. У Вашингтоні точно знають про ваші вчинки у Франції.

— Так, знають, тому довіряють іще менше, ніж решті. Вони бояться подвійної гри. Хто міг діяти так зухвало, той має особливі контакти — так думають у тих кабінетах. Не здивуюся, якщо мене ще й кинуть колись за ґрати. Ми живемо у світі кривих дзеркал, у яких наші глумливо-іронічні відображення клеять дурня. — Кан розсміявся. — На жаль, іронія — прерогатива письменників, а не таких людей, як я.

— У вас справді є підписи емігрантів проти Гірша?

— Ні. Звісно ж, ні. Тому я вимагав у нього тільки тисячу доларів, а не всю суму. Так Гірш думатиме, що вийшов іще досить сухим із води.

— По-вашому, Гірш вважає, що просто уклав вигідну угоду?

Кан глипнув на мене.

— Авжеж, мій бідний Россе, — підтвердив співчутливо. — Так влаштовано світ.

— Поїдьмо в якийсь затишний куточок, — запропонував я Ната-ші. — У миле європейське село чи просто на озеро. Кудись, де ми не стікали би потом.

— Я без машини. Подзвонити Фрейзеру?

— У жодному разі!

— Він не мусить їхати з нами. Просто позичить машину.

— Ні, так теж не годиться. Поїдьмо краще на метро чи на автобусі!

— Куди?

— Та й справді, куди? Мені здається, що влітку в Нью-Йорку вдвічі більше людей, ніж завжди!

— І всюди — просто нестерпна спека. Бідний Росс!

Я роздратовано глянув на неї:

— Сьогодні мене вже вдруге назвали бідним Россом. Може, поїдьмо до «Клойстерса»? Там виставлені килими з єдинорогами. Я їх ще не бачив. А ти?

— Теж ні. Але ввечері музеї зачинені. Для емігрантів теж.

— Мені вже просто в печінках сидить бути емігрантом, — сказав я ще роздратованіше. — Я сьогодні цілий день був емігрантом. Спершу з Сильверсом, потім із Каном. Може, нам пора побути звичайними людьми?

Вона розсміялася:

— Коли закінчуються клопоти про їжу та житло, людина перестає бути звичайною, мій дорогий Руссо і Торо. А ще кохання призводить до катастроф.

— Але не тоді, коли його сприймають так, як ми.

— А як ми його сприймаємо?

— Узагальнено, а не індивідуально.

— Боже милосердний, — сказала Наташа.

— Сприймаємо, як море в цілому. А не як окрему хвилю. Ти ж теж так думаєш, правда?

— Я? — здивувалася Наташа.

— Так, та. З твоїми численними друзями.

— Як думаєш, чарка горілки мене зараз не аб’є? — запитала вона перегодом.

— Не вб’є. Навіть у цій затхлій буді.

Чомусь роздратувавшись, я пішов по пляшку і дві чарки до Мелі-кова, який саме чергував.

— Горілка? — запитав він. — У таку спеку? Скоро буде гроза. Проклята задуха. Хай би тут встановили хоч щось схоже на кондиціонер. Ці прокляті вентилятори тільки перемішують повітря, мов тісто на оладки.

Я повернувся до Наташі.

— Перш ніж ми з тобою посваримося, — сказав я, — подумаймо, куди піти. Сваритися краще у холодочку, а не в такому пеклі. Я відмовляюся від подорожі до європейського села чи прогулянки на озеро. Крім того, у мене є гроші. Сильверс. виплатив мені премію.

— Скільки?

— Двісті п’ятдесят доларів.

— Скупердяй! — сказала вона. — Він мав заплатити як мінімум п’ятсот.

— Дурниці. Він пояснив, що взагалі нічого мені не винен, адже давно вже знає місіс Вімпер. Мене зачепило саме це, а не сума. Двісті п’ятдесят доларів — цілком пристойні комісійні. От тільки ненавиджу, коли мені вручають гроші, наче подачку.

Наташа поставила чарку.

— Ти завжди це ненавидів? — запитала вона.

— Не знаю, — відповів здивовано. — Мабуть, ні. Чому запитуєш?

Вона пильно глянула на мене.

— Думаю, кілька тижнів тому тобі було б байдуже.

— Справді? Можливо. У мене нема почуття гумору, схоже, проблема саме в цьому.

— У тебе є почуття гумору. Просто сьогодні воно тебе зрадило.

— У кого воно взагалі може бути за такої спеки?

— У Фрейзера, — сказала Наташа. — 3 нього воно просто фонтанує, навіть за такої погоди.

Безліч суперечливих думок зароїлося у моїй голові, але жодної з них я не висловив. Натомість спокійно сказав:

— Він мені дуже сподобався. Його чудове почуття гумору не можна не помітити. До того ж він дуже цікавий співрозмовник.

— Налий мені ще півчарки, — сміючись і спостерігаючи за мною, попросила Наташа.

Я налив їй півчарки горілки.

Вона підвелась і погладила мене.

— Куди ти хочеш піти? — запитав я.

— А ти куди?

— Я не зможу затягти