Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Ґрефенгайма, і ця безпорадність підживлювала його ненависть. Хоч як це дивно, але мені стало його майже шкода.
— Не впевнений, що його син справді хворий.
— Думаю, це правда. Жоден еврей не брехатиме про хворобу власної дитини.
Кан усміхнено глянув на мене.
— Я не впевнений, що він узагалі має сина, — пояснив тоді.
Ми вийшли на вулицю, у вологу, мов у пральні, задуху.
— Як думаєте, завтра з Гіршем будуть проблеми? — запитав я.
— Ні, він боїться, що не отримає громадянства.
— А нащо ви взяли з собою мене? Я швидше заважав, ніж допомагав. І вам теж, адже у присутності свідка Гірш мусив поводитися обережніше. Без мене ви швидше б упоралися.
Кан розсміявся.
— Можливо. Зате мені дуже допомогла-ваша зовнішність.
— Чому?
— Ви схожі на справжнього бога грози. Розумієте, про що я? У вас поєднано всі риси арійської раси — саме так її уявляють каліки та темноволосі члени німецького уряду! Єврей завжди порозуміється з іншим євреєм і ніколи не сприйматиме його всерйоз. Але якщо поруч такий чистокровний арієць, то це зовсім інша річ. Припускаю, Гірша налякали саме ви, до того ж добряче.
Пригадав, як недавно, проти моєї волі, мені довелося захищати Німеччину від Фрейзера, а тепер мене використали, щоб залякати єврея. Аж дивно, в яких ситуаціях може опинитися людина. Я знав, що маю не надто розвинене почуття гумору, але за цих обставин мені взагалі було не до сміху. Почувався, наче на мене вилили ціле відро з помиями.
Кан нічого не зауважив. Пружним кроком він ішов крізь застиглу полудневу спеку, наче мисливеці? який вистежив дичину.
— Нарешті хоч якась віддушина в цій безмежній нудьзі, — мовив він. — Було вже просто нестерпно! Я не звик жити у безпеці. Мабуть, у цьому сенсі я вже навікй зіпсований.
— А чому ви не йдете на війну добровольцем? — запитав я сухо.
— Я намагався. Але ж ви знаєте: нас не беруть. Ми — «ворожі іноземці». Зазирніть у своє посвідчення!
— У мене його немає. Я ще на нижчому рівні. Але ж ви — це зовсім інша річ. У Вашингтоні точно знають про ваші вчинки у Франції.
— Так, знають, тому довіряють іще менше, ніж решті. Вони бояться подвійної гри. Хто міг діяти так зухвало, той має особливі контакти — так думають у тих кабінетах. Не здивуюся, якщо мене ще й кинуть колись за ґрати. Ми живемо у світі кривих дзеркал, у яких наші глумливо-іронічні відображення клеять дурня. — Кан розсміявся. — На жаль, іронія — прерогатива письменників, а не таких людей, як я.
— У вас справді є підписи емігрантів проти Гірша?
— Ні. Звісно ж, ні. Тому я вимагав у нього тільки тисячу доларів, а не всю суму. Так Гірш думатиме, що вийшов іще досить сухим із води.
— По-вашому, Гірш вважає, що просто уклав вигідну угоду?
Кан глипнув на мене.
— Авжеж, мій бідний Россе, — підтвердив співчутливо. — Так влаштовано світ.
— Поїдьмо в якийсь затишний куточок, — запропонував я Ната-ші. — У миле європейське село чи просто на озеро. Кудись, де ми не стікали би потом.
— Я без машини. Подзвонити Фрейзеру?
— У жодному разі!
— Він не мусить їхати з нами. Просто позичить машину.
— Ні, так теж не годиться. Поїдьмо краще на метро чи на автобусі!
— Куди?
— Та й справді, куди? Мені здається, що влітку в Нью-Йорку вдвічі більше людей, ніж завжди!
— І всюди — просто нестерпна спека. Бідний Росс!
Я роздратовано глянув на неї:
— Сьогодні мене вже вдруге назвали бідним Россом. Може, поїдьмо до «Клойстерса»? Там виставлені килими з єдинорогами. Я їх ще не бачив. А ти?
— Теж ні. Але ввечері музеї зачинені. Для емігрантів теж.
— Мені вже просто в печінках сидить бути емігрантом, — сказав я ще роздратованіше. — Я сьогодні цілий день був емігрантом. Спершу з Сильверсом, потім із Каном. Може, нам пора побути звичайними людьми?
Вона розсміялася:
— Коли закінчуються клопоти про їжу та житло, людина перестає бути звичайною, мій дорогий Руссо і Торо. А ще кохання призводить до катастроф.
— Але не тоді, коли його сприймають так, як ми.
— А як ми його сприймаємо?
— Узагальнено, а не індивідуально.
— Боже милосердний, — сказала Наташа.
— Сприймаємо, як море в цілому. А не як окрему хвилю. Ти ж теж так думаєш, правда?
— Я? — здивувалася Наташа.
— Так, та. З твоїми численними друзями.
— Як думаєш, чарка горілки мене зараз не аб’є? — запитала вона перегодом.
— Не вб’є. Навіть у цій затхлій буді.
Чомусь роздратувавшись, я пішов по пляшку і дві чарки до Мелі-кова, який саме чергував.
— Горілка? — запитав він. — У таку спеку? Скоро буде гроза. Проклята задуха. Хай би тут встановили хоч щось схоже на кондиціонер. Ці прокляті вентилятори тільки перемішують повітря, мов тісто на оладки.
Я повернувся до Наташі.
— Перш ніж ми з тобою посваримося, — сказав я, — подумаймо, куди піти. Сваритися краще у холодочку, а не в такому пеклі. Я відмовляюся від подорожі до європейського села чи прогулянки на озеро. Крім того, у мене є гроші. Сильверс. виплатив мені премію.
— Скільки?
— Двісті п’ятдесят доларів.
— Скупердяй! — сказала вона. — Він мав заплатити як мінімум п’ятсот.
— Дурниці. Він пояснив, що взагалі нічого мені не винен, адже давно вже знає місіс Вімпер. Мене зачепило саме це, а не сума. Двісті п’ятдесят доларів — цілком пристойні комісійні. От тільки ненавиджу, коли мені вручають гроші, наче подачку.
Наташа поставила чарку.
— Ти завжди це ненавидів? — запитала вона.
— Не знаю, — відповів здивовано. — Мабуть, ні. Чому запитуєш?
Вона пильно глянула на мене.
— Думаю, кілька тижнів тому тобі було б байдуже.
— Справді? Можливо. У мене нема почуття гумору, схоже, проблема саме в цьому.
— У тебе є почуття гумору. Просто сьогодні воно тебе зрадило.
— У кого воно взагалі може бути за такої спеки?
— У Фрейзера, — сказала Наташа. — 3 нього воно просто фонтанує, навіть за такої погоди.
Безліч суперечливих думок зароїлося у моїй голові, але жодної з них я не висловив. Натомість спокійно сказав:
— Він мені дуже сподобався. Його чудове почуття гумору не можна не помітити. До того ж він дуже цікавий співрозмовник.
— Налий мені ще півчарки, — сміючись і спостерігаючи за мною, попросила Наташа.
Я налив їй півчарки горілки.
Вона підвелась і погладила мене.
— Куди ти хочеш піти? — запитав я.
— А ти куди?
— Я не зможу затягти
