Щиголь - Донна Тартт

Але то були двері не нашої квартири, а сусідньої. У кімнаті було поночі, і я міг чути післяобідній вуличний рух, звуки автомобільної години пік, потім я на мить завмер, коли почув у звуках щось знайоме, і знайомі обриси настільної лампи, спинки стільців, вигнуті у формі ліри, стали видимі на тлі тьмяно освітленого вікна.

— Мамо? — запитав я, й у моєму голосі пролунав надтріснутий звук паніки.

Я заснув у своєму брудному мокрому одязі. Канапа також стала мокра, з липучою заглибиною у формі тіла там, де я на ній лежав. Холодний бриз брязкав жалюзі крізь вікно, яке моя мати залишила частково відчиненим сьогодні вранці.

Годинник показував шосту сорок сім вечора. З дедалі більшим страхом я обійшов на негнучких ногах наше помешкання, вмикаючи все світло — навіть світло вгорі у вітальні, яке ми зазвичай не вмикали, бо лампи там були надто сильними і яскравими.

Стоячи у дверях маминої спальні, я побачив, як у темряві блимає червоний вогник. Чудова хвиля полегкості прокотилася мною: я метнувся навколо ліжка, намацав кнопку на автовідповідачі, й минуло кілька секунд, перш ніж я зрозумів, що голос у слухавці належав не моїй матері, а жінці, з якою вона працювала, причому той голос здався мені неприродно веселим:

— Привіт, Одрі. Це Прю, перевірка зв’язку. Шалений день, чи не так? Послухай-но, там до Пареджі надійшли правки, ми повинні їх обговорити, але термін пересунуто, тож можна не квапитися, принаймні поки що. Сподіваюся, з тобою все гаразд, моя люба, зателефонуй мені, коли зможеш.

Я довго стояв там, дивлячись на машину, після того як вислухав послання. Потім підняв краєчок жалюзі й визирнув на вуличний рух.

Це був час, коли люди повертаються з роботи додому. На вулиці слабко лунали автомобільні сигнали. У мене досі голова розколювалася від болю, і я мав відчуття (тоді воно було для мене новим, але згодом стало надто знайомим), що прокинувся після тяжкого похмілля, забувши про важливі речі, які треба зробити.

Я повернувся до її спальні й тремкими руками набрав номер її мобільного телефону, але від хвилювання помилився й мусив набирати його знову. Але мати не відповіла, увімкнулася голосова пошта. Я залишив послання: «Мамо, я турбуюся, де ти є?» — і сів на краєчку її ліжка, обхопивши руками голову.

Запахи страв почали підійматися з нижніх поверхів. Невиразні звуки долинали з сусідніх квартир: якісь глухі удари, хтось висовував і засовував шухляди. Було вже пізно: люди поверталися додому з роботи, кидали свої портфелі, вітали своїх котів, собак і дітей, вмикали новини, готувалися вечеряти. Де вона? Я перебрав усі причини, з яких вона могла затриматись, і відкинув усі — хоча хто знає, може, вулицю десь перекрили й вона не може дістатися додому. Але хіба в такому разі вона не зателефонувала б?

Можливо, вона загубила свій телефон, подумав я. Можливо, він у неї зламався? Можливо, віддала його комусь, хто його більше потребував?

Тиша, яка панувала в помешканні, дратувала мене. Вода шуміла в трубах, а вітер підступно проникав крізь жалюзі. Позаяк я марно сидів на краєчку ліжка з відчуттям, що мушу щось робити, я знову зателефонував і залишив іще одне послання, цього разу неспроможний утриматися від тремтіння в голосі: «Мамо, я забув тебе повідомити, що я вдома. Будь ласка, зателефонуй, як тільки зможеш, гаразд?» Потім зателефонував до її офісу і про всяк випадок залишив послання й там.

Відчуваючи, як смертельний холод розтікається в моїх грудях, я повернувся до вітальні. Постоявши там кілька хвилин, підійшов до дошки повідомлень, яка висіла на кухні, подивитись, чи вона не залишила там мені цидулку, хоч уже знав дуже добре, що ні, не залишила. Повернувшись до вітальні, я знову визирнув на метушливу вулицю. Чи не побігла вона до аптеки або до продуктової крамниці, не наважившись розбудити мене? Якась моя частина хотіла, щоб я вибіг на вулицю й пошукав її, але було безглуздо думати, що я зможу помітити її в розвихреному натовпі людей, які поверталися додому з роботи, а крім того, я боявся, що, покинувши помешкання, проґавлю її дзвінок.

Настав час зміни консьєржів. Коли я зателефонував униз, то сподівався, що слухавку візьме Карлос (найстарший і найавторитетніший із портьє), а то й Хосе, великий веселий домініканець, мій улюбленець. Але ніхто не відповідав дуже довго, аж поки нарешті я почув тонкий, тремтливий голос із акцентом, який сказав:

— Хельо?

— Хосе там?

— Ні, — відповів голос. — Ні. Подзьвоніть потім.

Я зрозумів, що це той самий переляканий хлопець-азіат у захисних окулярах і гумових рукавицях, який натирав підлогу, прибирав сміття й виконував іншу чорну працю в будинку. Консьєржі (що, либонь, не знали його імені, як і я) називали його «новачком» і нарікали на начальство, яке надіслало їм помічника, який не знає ні англійської, ні іспанської мови. Вони звинувачували його в усьому, що відбувалося в будинку не так: новачок погано підмітав хідники, складав пошту не там, де вона мала бути, й залишав подвір’я брудним.

— Подзьвоніть потім, — здається, саме це сказав новачок.

— Ні, стривайте! — сказав я, коли він уже зібрався повісити слухавку. — Мені треба поговорити з кимось.

Збентежена пауза.

— Там іще хтось є? — запитав я. — Це терміново.

— Ага, — сказав голос тоном, який вселив мені надію.

Я відчував, як важко він дихає в мовчанці.

— Це Тео Декер, — сказав я. — Із квартири 7-Сі. Я не раз бачив тебе внизу. Моя мати не повернулася додому, і я не знаю, що мені робити.

Тривала розгублена мовчанка.

— Сім, — повторив він, наче це була єдина частина мого речення, яку він зрозумів.

— Моя мати, — повторив я. — Де Карлос? Невже там нікого нема?

— Пробачте, дякую, — сказав він панічним голосом і повісив слухавку.

Я теж повісив слухавку, дуже схвильований, і, постоявши нерухомо кілька хвилин у центрі вітальні, підійшов до телевізора й увімкнув його. Місто перетворилося на суцільний хаос. Мости до зовнішніх кварталів були перекриті, і це пояснювало, чому Карлос та Хосе не змогли приїхати на роботу, але я не бачив нічого, що допомогло б мені зрозуміти, чому моя мати затримується й не може прийти додому. По телевізору оголосили номер, на який можна було зателефонувати, коли когось не могли знайти. Я записав його на клаптику газети й дав собі слово, що коли рівно через півгодини вона не повернеться,