Шибайголови - Олександра Малінкова

Вероніка.

З Женькою приїхали до великого спортивного клубу на третьому поверсі якого знаходиться наш гурток в якому ми займаємося танцями. 

Стали удвої до станка для розтяжки та подальшого уроку з хореографії. 

- Я б на твоєму місці сиділа вдома! - Промовила Емма, яка підійшла разом з двома подружками. 

- Та ти не на моєму місці! - Відповіла й відвернулася.

- Так, Еммі пощастило, а от тобі не дуже, в світлі останніх подій! - З’язвувала  одна з дівчат. Такий собі безіменний придаток до цієї “особини” жіночої статі.

Взагалі, починає здаватися, що ця Емма навмисно переслідує мене в усіх публічних місцях та в будь-яких моїх починаннях. Якби я співала в хорі, то в неї теж відкрився б саме цей талант. Як же ж “бідолашній” хочеться побачити на власні очі будь яку мою помилку, щоб потім довго й уїдливо зловтішатися. От тільки я, наче навмисно, не поспішала їй дарувати такого роду задоволення. 

- То що в суботу? - Тихо прошепотіла Женька. - Ти не передумала?

- Ні! - Похитала головою. 

- Ми підкинемо тебе до нічного клубу? - Зазирнула мені в очі подружка, а я розумію, що це не питання, це ствердження і спробуй лишень бо вчинити по іншому, дорожче вийде, а сперечатися зараз зовсім не хочеться. 

- Добре! Але додому мене відвезе Микита! - А ось тут я вже трішки перебільшила. 

Ну добре, буду з вами відвертою - збрехала. Ну Ви ж не вирішили, що я так хочу зайвий раз прослухати лекцію на кшталт того “ в яку прірву я самотужки загнала наші стосунки” та “якого гарячого мачо ось-ось маю втратити”. Та мене вже починає нудити, а я лишень бо тільки про це подумала!

Та, як не дивно те що Микита мене має відвезти додому вночі після закінчення шоу в клубі, Женьку влаштувало. Навіть зайвих питань з цього приводу не задає. Що що, а на публіку Микита вміє грати відмінно, зображуючи з себе “ідеального хлопця”. Типу, - “Ось, поглянь, як тобі пощастило з таким красенем як я! Всі подружки твої тремтять від захвату… Але ж ні… Я тобі дістався, цінуй це! Задовольняй мої потреби, бо мусиш бути вдячною!” 

От тільки я йому геть нічого не мушу! Стати зручною, як свого часу моя сестра Аліна? От це вже дзуськи! Сама знаю до чого це призводить! І щойно стосунки почали звертати не туди… Ну це наче перший дзвоник… Час тобі “дівчино”, робити звідти ноги! 

Жодних поступок, жодних компромісів, коли це виключно має бути лише з мого боку, лише моя ініціатива, щоб врятувати цей крихкий човник під назвою “стосунки”, який стрімко йде на дно…

- Ой-йой! Які симпатяжки! - Почали зойкати майже всі дівчата, розвернувши голівки у бік арки, яка веде в коридор, що з'єднує з іншою кімнатою, де зазвичай “тусують” хлопці. Тягають залізо й товчуть один-одному досхочу пики. 

Доки я ліниво й повільно розвернулася в тому напрямку, один з хлопців вже відвернувся, а от інший… 

- Знову ранковий красунчик з факультету інформатики? - Запитала Женька.

- Так, він власною персоною! - Погодилася я. 

Ми що тепер увесь час будемо пересікатися? Ще не вистачало йому зірвати мій суботній виступ в клубі! 

Нічне шоу має бути надзвичайним! Тому я дуже сильно хвилююся. Організатори замовили чудовий, навіть казковий костюм: чорні, великі крила, як у птаха чи Янгола та чорний обтислий комбінезон. І це справді дуже велика відповідальність для мене.

Але в цю хвилину мова не про шоу, а про Славку! Стоїть зараз, вдягнений в притаманному йому стилі, такий собi street style. Наче щойно займався паркуром* (Паркур – це вільне переміщення в просторі і подолання перешкод). Руки глибоко запхані в кишені. Вигляд зухвалий. Погляд з під зведених на переніссі брів. Голова трішки нахилена в бік. Невже я зараз безсоромно витріщаюся на нього? 

Та дякувати Богу, той інший хлопець потягнув його за собою. 

- Це що зараз знову були за “переглядини”? - Накинулася на мене Женька.

- Про що ти? Я не розумію! - Спробувала увімкнути “дурепу”, та вийшло напевно не надто переконливо. 

- Вона не розуміє! Та Ви знову витріщалися один на одного! Вже навіть Емма помітила!

- Не вигадуй!

- То ти не вигадуй! Найкращій подружці можна було б й розповісти! Якщо між Вами щось є! Звісно, я тебе дуже люблю… - почала шепотіти Женька. - але тобі не здається, що це підло, витріщатися так на хлопця, дівчина якого зараз в лікарні та ще й в комі.

- Так, підло! - Відвернулася від неї. 

І це дійсно правда. І подружка озвучила її щойно. От тільки, аби лише це… Знову наступати на ті ж граблі? Якщо вже він така моя “слабкість” то найрозумніше зараз, що я можу зробити - триматися від нього якомога далі. Як інакше? Тільки так я можу бути впевненою, що він не змусить мене знову страждати!