Покарання - Роман Квант

саме головне — взаємозв’язок цих двох світів. Інакше, можуть бути непередбачені наслідки. До речі, дуже часто люди відчувають незадоволеність власним життям, бо внутрішній та зовнішній світ людини значно відрізняються між собою. Це найбільша проблема суспільства.

— Остапе, мені неприємно тобі це казати, але ти занадто захопився психотропними речовинами і все більше втрачаєш відчуття з реальним світом. Я знаю, що тобі важко це усвідомити, але так воно є насправді. Я сама мало, що тямлю в цьому, але вирішила про це сказати тобі. Ти ж сам не помічаєш, куди ти йдеш. Не варто втрачати миті життя.

Мені трохи не сподобалося, що Зоряна мене майже не слухає, а намагається лише висловити власні думки. Дуже часто люди слухають лише самих себе і погано розуміють співрозмовників.

— Ні, навпаки! Життя — це відстрочка від смерті. Той, хто боїться смерті, не зміг сповна пізнати цей світ, прожити повністю, виконавши свою роль. Отже, життя варте того щоб досліджувати все, що нас оточує навколо, все, що ми бачимо і навіть ті речі, які існують за межею нашого розуміння. До речі, Зоряно, ти чула про дежа вю?

— Звичайно. Це, коли в тебе виникає відчуття ніби ти це вже бачив, був тут, чув, вже розмовляв з цією людино. Коротше, це вже з тобою колись відбувалося. В мене такого ніколи не виникало.

— Розумієш, в мене і зараз почалося дежа вю. Мені здається, що ми колись вже розмовляли, можливо, в минулому житті. А ще виникають знайомі місця, наче я в них був і не раз. Іноді, це мене трохи лякає. Ймовірно, це вплив психостимуляторів.

Виникла невеличка пауза і я задумався. Задумався над тим, що переді мною сидить така чудова дівчина, а я оце витрачаю час на різні балачки.

6

— Зоряно, ти дуже вродлива дівчина. Поруч з тобою я краще починаю себе розуміти.

— Дякую. Ти мені сподобався ще під час знайомства. Такий молодий, такий талановитий, успішний. Я відразу втратила голову і закохалася в тебе.

— То чого ми чекаємо? Треба дати волю почуттям. Розкритися.

— Що ти пропонуєш? — спитала дівчина.

Я думав, що сказати у відповідь, коли все знову почалося.

Долина.

Я знову почав відчувати, що втрачаю зв'язок з реальністю, тіло починає німіти, а я бачу,

(Долину, знову я став тією дівчиною)

що Зоряна дивиться на мене із широко розплющеними очима, в яких читається лише один страх, не розуміння всього того, що зі мною відбувається. А відбувається дійсно щось феноменальне. У мене виникає запаморочення в голові, оніміння всього тіла і всі фарби світу починають густіти, темніють, зливаються в одне ціле. Усі предмети виходять за поле мого зору а потім сплющуються в одну малесеньку точку, яка знаходиться попереду мене.

— Остапчику, тобі погано?

Ці слова ледве долітають до мого слуху, як останній контакт із зовнішнім світом.

А потім, абсолютно все накривається безмежним покривалом пітьми.

Лише одна порожнеча.

Розділ 12
1

Приходжу до тями.

Дивлюся по сторонам і бачу навколо себе рожеві шпалери у кімнаті.

Я здивовано озираюся на всі боки ще раз, наче сподіваюся, що побачене трансформується, зміниться на щось інше більш зрозуміле для мене. Нічого не змінилося. Я роблю кілька кроків уперед, але в коридорі зупиняюся, бо бачу дзеркало. Дивлюся на своє відображення юного, янгольського обличчя із довгим пишним волоссям.

Я — Долина.

Залишаюся задоволеною своїм чарівним виглядом. Подружки завжди заздрили моїй тендітній фігурі із тонкою талією та крутими стегнами. Мені завжди подобалося дивитися на себе у дзеркало і любуватися своїм чудовим тілом, що так заворожувало усіх чоловіків і викликало заздрісні погляди інших жінок.

Надивившись на себе, я пригадую зустріч із подругою, а тому швиденько приводжу себе в порядок за допомогою макіяжу та косметики.

2

— Доля, привіт!

Я обернулася і побачила свою подругу Катерину, що була одягнена в коротеньку рожеву кофтинку та сині джинси. На плечі чорна сумочка, а на голові капелюх — теж рожевого кольору.

— Привіт, Катюхо! Я трохи спізнилася.

Ми провели вітальну церемонію: поцілувалися майже в губи.

— Та нічого. Ходімо, поговоримо.

Ми сіли в ресторані за вільний столик і замовили по келиху червоного вина. Кращого ресторану і кращої атмосфери, щоб поговорити душевно з подругою, перемити всі кісточки, пустити нові плітки, обговорити непристойну поведінку одного лузера, годі й придумати. А тим паче, обговорити нові зачіски, одяг, косметику та чоловіків — суто жіноча справа. Я завжди любила таким чином проводити час дозвілля.

Катя дістала «Kiss» і гламурно закурила сигарету. Останнім часом, в мене бракувало грошей і тому цигарки я купляла не часто, а от стріляла майже кожного дня по кілька разів, бо ця шкідлива звичка міцно мене тримала у полоні нікотинових ілюзій. Цього разу не було винятку і я знову позичила цигарку. Я закурила, насолоджуючись супертонкими ароматичними сигаретами.

— Як твій Борис? — спитала вона. — Ви вже помирилися?

— Ну, він вибачився і признав свої помилки. Загалом так, ми помирилися. Але це до наступного разу, поки він знову не набухається. Навряд чи буде з нього толк. Хоча, він обіцяв кинути пити. Але ж всі алкоголіки обіцяють кинути, а потім знову починають за своє. Алкоголізм — це не хвороба, а стиль життя.

— Принаймні твій не трахає усіх тьолок. А мій налижеться і десь валяється оббуханий під тином разом з такими ж алкашами. Або трахається з дешевими шлюхами. Трахає усіх баб, хто має великі сіські! Падлюка! Як я його ненавиджу! Але і жити без нього не можу.

— Мужики просто всі помішані на сексі. Окрім сексу та випивки їх мало, що може зацікавити, — зауважила я. — Борис не є виключенням.