Книги Якова - Ольга Токарчук
Однієї осінньої ночі Володар наказує розбудити всіх братів і сестер. У темряві чути тупотіння ніг по сходах, запалюють свічки. Люди ще сонні, мовчки сідають у найбільшій залі.
— Я не той, ким я є, — каже Володар після довгої паузи. Серед нічної тиші чутно покашлювання.
— Я ховався від вас під іменем Якова Франка, але це не моє справжнє ім’я. Моя країна лежить далеко звідси, за сім років морської подорожі від Європи. Батько мій звався Тиґером, а на гербі матері був вовк. Вона була королівською донькою…
Поки Володар говорить, Чернявський спостерігає за обличчями зібрання. Старші слухають його уважно, киваючи головами, немов уже давно все це знають і тепер лише чують підтвердження. Вони звикли: що б не сказав Яків, усе правда. А правда — наче рулет, вона складається з багатьох шарів, які закручуються між собою: то обгортають інші шари, то, навпаки, сусідні шари обкручуються довкола них. Правда — це те, що можна оповідати різними історіями, адже вона схожа на той сад, куди прийшли мудреці й кожен побачив щось своє.
Молодші слухають лише на початку, а потім довга і складна, схожа на східну казку оповідь їм набридає, вони починають вовтузитися, шепотітися, не все чують, бо Яків говорить тихо, важко, а історія — така чудна, що вони вже не розуміють, що в ній до чого. Чи вона про Якова, який походить із королівського роду і якого віддали на виховання євреєві Бухбіндерові й поміняли з його сином, теж Яковом, а той Бухбіндер навчив його балакати по-єврейському — але лише так, про людське око? І саме тому його донька Ева, Авача, — хай буде здорова — мусить вийти лише за когось із королівського роду.
Молодих, здається, більше цікавлять звістки, які приходять із Франції: газети повідомляють їх із дедалі більшою тривогою. Деякі з тих новин дивно суголосні з тим, що каже Яків, коли цитує Ісаю. А каже він, що коли настане час хрещення всіх євреїв, сповняться слова пророків: «Зрівнює він великого і малого, рабинів, мудреців і майстрів із приниженими та неписьменними. І всі одягнені будуть однаково». Це справляє враження на молодь, але коли розмова сходить на якусь зорю Шабтай, що вказує шлях до Польщі, де заховано великий скарб, вони знову втрачають цікавість.
Володар завершує цю дивну промову словами:
— Коли вас запитають, звідки ви і куди йдете, вдайте з себе глухих: хай думають, що ви не чуєте їхніх слів. Хай кажуть про вас: «Ці люди — гарні й добрі, але вони — простаки і розуму не мають». Погодьтеся з цим.
Вони розходяться до ліжок змерзлі та втомлені. Жінки ще пошепки коментують той довгий несподіваний монолог Володаря, але зі сходом сонця він якось блідне, розмивається, як сама ніч.
Наступного дня — хрестини маленького Каплінського, бо, довідавшись про нездужання Володаря, з Валахії приїхали всі Каплінські. Побачивши їх, Яків пожвавлюється і від розчулення починає плакати, плаче й Чернявський та всі старші брати: такою зворушливою є тонка присутність Хани через її брата. А ще всім трохи ніяково, що час до них такий немилосердний. Хаїм, тепер Якуб Каплінський, постарів і кульгає, але його обличчя красиве, як і колись, — і таке схоже на обличчя Хани, що їм по шкірі пробігає мороз.
Володар бере маленького хлопчика на руки і занурює долоню у свячену воду, принесену з храму. Спершу омиває йому голову, а потім надягає на неї тюрбан у пам’ять про турецьку релігію. А на знак місця, де вони зараз перебувають, в’яже йому на шию шовкову хустинку. Під час цієї церемонії по його напруженому, стражденному обличчі, наполовину нерухомому, течуть сльози. Адже підтвердилися його слова про те, що правовірні пливуть трьома кораблями. Той з них, яким пливе сам Яків, найщасливіший. Але й другий не гірший, адже має подолати найкоротшу дорогу; ідеться про братів із Валахії та Туреччини. А ось третій пливе далеко, далеко — це ті, що розчиняться у водах світу.
Про гріхи Роха Франка
Одного дня, коли Яків хворіє і тому в замку звеліли дотримуватися тиші, внизу зчиняється рейвах. Попри те що довкола замку стоїть сторожа, біля головного входу з’являється якась жінка і з криком вибігає на замкові галереї. Чернявський поспішає додолу і зустрічає дружину, яка намагається заспокоїти збуджену жінку. Жінка — молода, її світле волосся через колотнечу розсипалося на плечі. Вона відв’язує круглястий вузлик, що висів у неї на грудях, і кладе його на підлогу. Чернявський з жахом помічає, що вузлик ворушиться. Наказує гвардійцям і всім випадковим свідкам цього інциденту йти геть; вони залишаються втрьох.
— Який саме пан? — розважливо питає Анна Чернявська.
Бере дівчину за лікоть і обережно веде до їдальні. Просить чоловіка принести якийсь теплий одяг, бо стало холодно і дівчина тремтить.
— Гер Рох, — каже дівчина крізь плач.
— Не бійся. Все буде добре.
— Він одружиться зі мною. Він так казав!
— Ти отримаєш компенсацію.
— Що таке компенсація?
— Все буде добре. Дитину залиш нам.
— Вона,
