Книги Якова - Ольга Токарчук
Але той лад бачить Єнта, чиє тіло поволі перетворюється на кристал у печері в Королівці. Вхід до неї майже цілковито заріс чорною бузиною, її важкі суцвіття, повні давно перестиглих ягід, уже опали на землю, а ті, що лишилися птахам, замерзли. Єнта бачить смерть Якова; не зупиняється на ній надовго, бо її цікавить інша смерть, у Відні.
Ашер, Рудольф Ашербах, сидить біля своєї дружини Ґертруди-Ґітлі, відколи та занедужала. Ще два-три місяці тому він усе зрозумів, коли помітив пухлину на її грудях, — Ашер все-таки лікар. Йому здається, він збагнув усе тоді, коли Ґітля ще ходила і якось незвично нервово намагалася керувати домом. Наприклад, хвилювалася про запас цибулі на зиму, замовленої в грубих лляних мішках: на думку Ґітлі, та цибуля була гнилою всередині й не долежала б до весни. Непокоїлася, що прачка нищить манжети і що лід із морозильні дивно пахне — так, як пахло в Буську, тобто стоячою водою. Схилившись над газетами, нарікала на дурість політиків, і її сива голова тонула в димі турецької люльки, яку вона курила до останніх днів.
Тепер вона переважно лежить на канапі, не хоче піти до ліжка. Ашер дає їй дедалі більші дози лаудануму і за всім старанно й уважно спостерігає. Це холодне, відсторонене спостереження заспокоює його, не дозволяє впасти у відчай. Скажімо, за кілька днів до смерті шкіра Ґітлі стає густою, жорсткою і матовою, інакше відбиває денне світло. Риси обличчя від цього загострюються. На кінчику носа з’являється довгаста заглибина. Ашер помічає її понеділкового вечора у світлі свічок, коли Ґітля, хоч і дуже слабка, береться впорядковувати папери. Виймає з шухляд усе, що написала, всі листи гебрайською, які висилала батькові до Львова, всі статті, малюнки, проекти. Розподіляє на купки і складає у м’які паперові папки. Раз по раз щось питає в Ашера, але Ашер не може зосередитися. Він побачив цю борозну, і його охопив страх. Вона знає, що помре, — гадає він приголомшено, — знає, що її хвороба невиліковна і нічого вдіяти не можна. Але вона не очікує с м е р т і, це зовсім інше. Її розум це приймає, вона здатна сказати це словами, написати, але її тіло, та тваринна сутність, якою воно є, ніяк не повірить у близькість кінця.
У цьому сенсі смерті й справді нема, — думає Ашер. — Ніхто її не пережив і не описав. Смерть — завжди чужа. Її не потрібно боятися, бо ми завжди боїмося не того, чим вона є насправді. Боїмося якоїсь с м е р т і (чи Смерті) — уявної, витвореної нашим розумом, схожої на клубок думок, оповідей, ритуалів. Вона — узвичаєний смуток, узгоджена цезура, яка наводить лад у людському житті.
Тож коли Ашер бачить борозну на її носі, коли помічає той дивний колір шкіри, знає, що час настав. У вівторок вранці Ґітля просить допомогти їй одягтися. Просить саме його, а не Зофію, їхню служницю. Ашер зашнуровує їй сукню. Ґітля сідає за стіл, але не їсть, а потім повертається в ліжко, і Ашер знімає з неї цю сукню. Ледве витягає тасьми з петельок, адже його долоні — загрубілі й невправні. Йому здається, ніби він розпаковує якусь цінну крихку річ, щось на кшталт китайської вази, чи тонкого кришталевого келиха, чи фігурки з порцеляни; розпаковує, щоб покласти цей предмет на своє місце: більше він ним не користуватиметься. Ґітля терпляче чекає і тихо каже, що хотіла б написати короткого листа Самуелеві. Просить подати їй папір, але не має сил писати, тож лише диктує кілька слів, а потім, випивши лаудануму, западає в дрімоту, не реагує, коли Ашер перестає писати. Дозволяє (лише Ашерові) годувати її бульйоном, але з’їдає не більш як кілька ложок. Ашер садить її на нічний горщик, але з неї виходить лише кілька крапель сечі, і Ашерові здається, ніби її тіло заклинило, наче маленький складний механізм. Так триває до вечора. Вночі Ґітля прокидається, питає його про різні речі, наприклад, чи оплачено рахунок у книгаря, нагадує, що потрібно сховати на зиму квіти з підвіконня. Просить забрати у кравчині тканини, з них уже не буде суконь. Дівчатам, цим модницям, вони точно не сподобаються, а тканин шкода, бо якісні. Може, віддати їх Зофії, вона зрадіє. Потім накочуються спогади, і Ґітля розповідає про ту зиму, коли вона постукала у двері Ашера у Львові, про подорожі саньми, сніг і кортеж Месії.
У середу вранці здається, що Ґітлі краще, але близько обіду її очі скляніють. Вона дивиться в якусь віддалену точку, здається, кудись далеко поза стіни цього віденського помешкання, в повітря, високо над дахами. Її руки неспокійні, блукають по постелі, пальці то зминають атлас, то знову його старанно розрівнюють.
— Поправ мені подушку, — просить вона Аделаїду, їхню подругу, якій Ашер уже про все повідомив, і та примчала з протилежного кінця міста. Але поправляти даремно — їй все одно незручно. Рудольф Ашербах покликав доньок, але невідомо, коли ті прибудуть. Одна живе у Ваймарі, а друга — у Вроцлаві.
Ґітля тепер говорить повільніше, — зазначає про себе Ашербах, — її голос утратив мелодійність, тон став пласким, металевим, неприємним. Її нелегко зрозуміти. Кілька разів питає, який сьогодні день тижня. Середа. Середа. Середа. Ашер жестом відповідає на її просте запитання:
— Я помираю?
Він мовчки киває головою, але тут-таки виправляється і каже хрипким голосом:
— Так.
І Ґітля, позбавлена сумнівів, як зазвичай, збирається з силами, зосереджується; здається, ніби вона вирішила дати лад усьому тому вмиранню, тому проблематичному й незворотному процесові. Це — наче чергове завдання, яке треба виконати. Коли Ашер дивиться на її змарніле, змучене довгою хворобою слабке тіло, його очі сповнюються слізьми. Це він уперше плаче, відколи себе пам’ятає, а може, відколи в їхньому домі відпочивала польська графиня і всі намагалися ганчірками витерти горілку, що витекла на підлогу з тріснутих діжок.
Вночі біля неї сидять Аделаїда та пані Бахман, сусідка знизу. Ашер питає дружину:
— Покликати священника?
Потім додає менш упевнено:
— Рабина?
Вона дивиться на нього здивовано. Можливо, не розуміє. Мусив про це спитати. Але не буде жодного
