Книги Якова - Ольга Токарчук

що серед усіх історій, які досі трапилися у світі, історія їхнього товариства під орудою Якова — особлива. Він зазвичай думає у множині: «ми». Це нагадує якусь піраміду, верхівкою якої є Яків, а основою — весь той натовп: отут, в Оффенбаху, де він товчеться без діла на замкових галереях і до нудоти вправляється в парадному марші, у Варшаві, в цілій Моравії, Альтоні й Німеччині, у Празі (хоча тамтешні — наче якесь бічне відгалуження отого «ми»). І коли він гортає хроніку, написану Якубовським (Нахман велів Антонію зайнятися цим ретельніше й узгодити певні факти з іншими старшими, як-от Яном Воловським, який теж переїхав до Оффенбаха, чи Єрухімом Дембовським, який тут від самого початку), то усвідомлює, що історія цього «ми» — воістину незвичайна. Він переконується в цьому щовечора, коли Володар оповідає, а Єрухім і Якубовський за ним записують: всі ці оповідки складаються в життя Якова, яке водночас є й життям отого «ми». Чернявський у такі миті приєднується до тих, які вельми шкодують, що народилися запізно й не могли супроводжувати Володаря в його небезпечних подорожах, спати з ним посеред пустелі та рятуватися від шторму. Ту історію всі люблять найбільше: Яків майстерно пародіює Якубовського та його крики, і Нахман вкотре стає для всіх насамперед невдатним героєм морської бурі.

— Обіцяв, лементуючи і заламуючи руки, що й краплі вина більше не візьме до рота, — регоче Володар, а за ним усі, та й сам Якубовський посміюється. — А ще обіцяв бути Яном Воловським, Козаком, як його називають. Сьогодні він уже старший вусатий чоловік, а колись міг утекти від султана і потай перевозив через кордон гроші в бочках.

До своєї служби у Володаря Чернявський ставиться вельми серйозно; ба більше, вона його ненастанно розчулює. Мабуть, ніхто в цьому гамірливому, легковажному натовпі так гостро, як він, не усвідомлює, що насправді сталося, коли його батьки 1757 року прибули на Поділля, щоб приєднатися до Якова. Ніхто більше не називає іх сабсацвіанцями, вихрестами, навіть сліду нема від тих кпинів, якими тоді, здавалося, було просочене навіть повітря, що ним вони дихали. Він з гордістю дивиться на кортеж, який щонеділі вирушає до храму в Бюрґелі, на Володаря, якого виводять, тримаючи попід руки, на Еву — почесті, якими її оточують, він сприймає за необхідні й належні, хоч сама вона здається йому дещо невиразною. Він знає, що сини Якова ненавидять його, але вірить, що причиною тієї глибокої неприязні є звичайне непорозуміння і з часом нелюбов розвіється. Він піклується про цих підтоптаних парубків, не придатних до жодної праці, розпещених і нещасливих. Рох є сибаритом, а Юзеф — мовчун і дивак.

Кожному, хто приходить на аудієнцію до Володаря, Чернявський велить упасти ниць і чекати, доки Володар мовить слово. Стежить за дієтою Якова. Замовляє для нього одяг. Що слабшим є Яків, то впевненіше поводиться Чернявський, але йдеться не про особистий інтерес, йому не кортить розпоряджатися людськими душами. Досить того, що він необхідний Володареві, що той наполегливо кличе Антонія через будь-яку дрібничку. Чернявський розуміє всі потреби Володаря, ніколи того за них не судить і не намагається в чомусь переконати.

Живе він поряд із покоями Якова, і кожен, хто хоче побачитися з Володарем, мусить спершу постати перед Чернявським. Антоній наводить лад залізною рукою. Сам шукає для Володаря лікарів і веде кореспонденцію Еви. Саме його Яків висилає з листами до ландграфа і з місіями до Варшави. І саме завдяки йому вдалося роздобути частину грошей на переїзд до Оффенбаха.

Тепер, правду кажучи, він відчуває себе ніби пастушим псом, що їх тримали чабани у Валахії, щоб заганяти овець до обори й давати їм лад.

Володар почувається значно краще, хоч ліва рука та лівий бік обличчя все ще погано слухаються. Від цього лице Якова прибрало нового виразу — суміші смутку та подиву. Жінки бігають до нього з бульйонами та ласощами. Закортіло йому сома — вже мчать до рибалок на річку. Цілими днями біля нього сидить Ева, його Авача, але синів він до себе не пускає, хоч ті ще відучора чекають на дозвіл відвідати хворого.

Через тиждень він одужує настільки, що велить везти його на месу до храму, а потім вирушає на прогулянку сонячним берегом річки. Ввечері виголошує своє перше слово, відколи занедужав. Каже, що та його хвороба — то частина шляху до Даату, який є священним знанням і єдиною стежиною до спасіння. Хто вирушить нею, той звільниться від усіляких лих і гризот.

Про великі плани Томаса фон Шенфельда

Покої Якова — на другому поверсі, величезні, з входом просто з галереї та вітражами у вікнах. Вистелено їх килимами, які він так любить. Сидять тут по-турецькому, на подушках. Ложе затуляють грубі завіси. Позаяк у цих покоях завжди вогко, Ева дбає про те, аби щодня їх обкурювали кадилом. Кадила горять до обіду. Кожен зобов’язаний уранці прийти до «темплю», як тут називають парадний покій Якова, і під час молитви віддати шану Володарю, чиє ліжко заховане в глибині кімнати. Ева точно знає, хто був на молитві, а хто знехтував обов’язок: досить понюхати, чий одяг пахне кадилом.

Звєжховська, яка має право входити до Володаря о будь-якій порі дня та ночі, приводить йому дівчаток, аби вони гріли постіль. Що старшим стає Володар, то більше йому подобаються отакі молоденькі. Він велить їм роздягатися й лягати до нього в ліжко, по двоє. Спершу вони зазвичай налякані, але швидко звикають і хихотять у постелі. Іноді Володар із ними жартує. Такі молоді дівочі тіла нагадують петрушку, довгі тонкі кореневища. Звєжховська не боїться за їхню цноту. Володар сильний лише словом. їхня цнота — то клопіт когось іншого. Вони мають зігрівати Володаря.

Звєжховська стукає і навіть не чекає дозволу ввійти.

— Молодий Добрушка приїхав.

Яків, постогнуючи, встає і велить його одягти, щоб привітати гостя. Поволі в замку запалюють світла, хоч зараз середина ночі.

Томас фон Шенфельд біжить до дядька з розкритими обіймами. Слідом за ним підходить його молодший брат Давид-Емануель.

Вони сидять майже до світання. Яків повернувся на ложе, Томас сидить у нього в ногах. Молодий Емануель задрімав на килимі. Томас показує Якову якісь рахунки й креслення, Яків наказує будити Чернявського. Той приходить у довгій сорочці та нічному ковпаку. Якщо кличуть Чернявського, майже напевне йдеться про гроші.

Ще з-за дверей заспаний Чернявський чує голос Томаса фон Шенфельда:

— …я розлучуся з моєю дружиною і пошлюблю Еву. Ти вже заслабкий, не