На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші - Еріх Марія Ремарк

— Як дивно іноді буває, правда? — промовила Пат.

— Так. Іноді таке находить. Але потім минає.

Вона кивнула. Ми пішли далі, тісно притулившись одне до одного. Повз нас прогупали зморені, у клубах пари коні, що тягли сани. Пройшли стомлені, засмаглі на сонці лижники у біло-червоних светрах — команда хокеїстів; від них аж пашіло здоров'ям.

— Як ти почуваєшся, Пат? — спитав я.

— Добре, Роббі.

— Ми ще покажемо, на що ми здатні, правда?

— Так, любий. — Вона притиснула мою руку до себе.

Вулиця збезлюділа. Вечірня заграва ніби рожевою наміткою

вкрила засніжені гори.

— Пат, — сказав я, — ти ж іще не знаєш, яка в нас сила грошей. Кестер прислав.

Вона зупинилась.

— Та це ж чудово, Роббі. Тоді ми ще якось виберемося на люди, гульнемо по-справжньому.

— Авжеж, — сказав я, — і стільки, скільки захочемо.

— Тоді підемо в суботу до курзалу. Там відбудеться останній у цьому році великий бал.

— Але ж тобі не можна виходити ввечері.

— Це не можна більшості тих, що тут, а все ж вони виходять.

Я замислився. Побачивши, що я вагаюсь, вона сказала:

— Роббі, весь час, поки тебе тут не було, я робила все, що мені приписували. Я зся перетворилася на полохливу полонянку рецептів, і більш нічого. Та все це не допомогло. Мені стало гірше. Не перебивай мене, я знаю, що ти хочеш сказати. І я знаю, до чого все це йде. Але той час, який ще лишився мені, той час, поки ми з тобою, — дозволь мені робити все, що я хочу.

На її обличчі лежав рожевуватий відсвіт призахідного сонця. Воно було серйозне, спокійне і сповнене глибокої ніжності. «Про що це ми говоримо? — думав я. У мене пересохло в роті. — Це ж неприпустимо, щоб ми отак стояли й говорили про щось таке, чого не може бути, не повинно бути. Адже це Пат вимовила ці слова так спокійно, майже без суму в голосі, ніби цьому вже нічим не зарадиш, ніби нема вже навіть крихти обманливої надії, — це ж Пат, майже дитина, яку я повинен захищати, Пат, яка раптом стала така далека, свідома й покірна тому безіменному, потойбічному…»

— Ти не повинна говорити такого, — нарешті спромігся я щось сказати. — Я гадаю, що ми спершу спитаємо в лікаря.

— Ми нікого й ні про що більше не питатимемо, нікого! — Вона труснула своєю чудовою маленькою голівкою й закоханими очима глянула на мене. — Я нічого вже не хочу знати. Тепер я хочу тільки бути щасливою.

Увечері в коридорах санаторію була якась метушня: усі шепотілися, бігали одне до одного. Прийшов Антоніо й приніс запрошення. Мала відбутися вечірка в кімнаті одного росіянина.

— А хіба мені можна отак просто піти з вами? — спитав я.

— А чому ні? — здивувалася Пат.

— Тут можна багато чого, що в іншому місці взагалі виключається, — сказав, усміхаючись, Антоніо.

Росіянин був чорнявим літнім чоловіком. Він займав дві застелені килимами кімнати. На якійсь скрині стояли пляшки з горілкою. У кімнатах були сутінки, горіли тільки свічки. Серед гостей була дуже вродлива молода іспанка. Мали відсвяткувати день її народження.

Якийсь своєрідний настрій панував у цих освітлених мерехтливими вогниками кімнатах. Напівмороком і незвичайним братнім єднанням людей спільної долі, що зібралися тут, вони нагадували фронтовий бліндаж.

— Що ви хочете випити? — спитав мене росіянин. У нього був приємний низький голос.

— Усе, що у вас є.

Він дістав пляшку коньяку й карафку горілки.

— Ви здорові? — спитав він.

— Здоровий, — відповів я, ніяковіючи.

Він запропонував мені цигарки. Ми випили.

— Вам, звичайно, багато що здається тут дивним, адже так? — спитав він.

— Не дуже, — відповів я. — Я не звичний до нормального життя.

— Так, — сказав він, поглянувши темними очима в бік іспанки. — Тут, у горах, своєрідний, замкнений світ. Він змінює людей.

Я кивнув на знак згоди.

— І хвороба незвичайна, — задумливо додав він. — Вона примушує людей гостріше відчувати життя. И іноді люди стають кращими. Загадкова хвороба. Вона розтоплює і знімає з людини будь-які шлаки. — Він підвівся, злегенька вклонився мені й пішов до іспанки, що усміхалася до нього.

— Екзальтований балакун, правда? — озвався хтось позад мене.

Обличчя без підборіддя. Лоб ґулею. Неспокійний, гарячковий погляд.

— Я тут гість, — відповів я. — А ви хіба ні?

— У такий спосіб він ловить жінок, — вів далі той, не слухаючи мене. — Отак він їх і ловить. Оту малу теж так упіймав.

Я нічого не відповів.

— Хто це? — спитав я Пат, коли він відійшов.

— Якийсь музикант. Скрипаль. Безнадійно закоханий в іспанку. До самозабуття, як закохуються тут усі. Але вона й чути про нього не хоче. Кохає росіянина.

— На її місці я зробив би так само.

Пат засміялась.

— Як на мене, то саме в таких чоловіків можна закохатися. А ти не закохалася в нього?

— Ні, — відповіла вона.

— Ти ще тут не закохувалась?

— Не дуже-то…

— Та мені це байдуже, — сказав я.

— Оце — то зізнання… — Пат випросталась. — А насправді це тобі аж ніяк не повинно бути байдуже.

— Я не про те. Навіть не можу тобі пояснити своєї думки. Не можу, бо й досі ще не знаю, що ти, власне, знайшла в мені.

— То вже мій клопіт, — відповіла вона.

— А ти сама знаєш це?

— Не до кінця, — відповіла вона, усміхаючись. — Бо інакше то вже було б не кохання.

Росіянин залишив біля мене пляшки. Я вже налив собі й випив кілька чарок. Атмосфера в цих кімнатах пригнічувала мене. Неприємно було бачити Пат серед усіх цих хворих.

— Тобі не подобається тут? — спитала вона.

— Не дуже. Я ще повинен призвичаїтись.

— Бідолашний мій, любий… — Вона погладила мою руку.

— Я не бідолашний, коли ти зі мною, — сказав я.

— Хіба Рита не прекрасна?

— Ні, — відповів я, — ти гарніша.

Молода іспанка тримала гітару на колінах. Узяла кілька акордів. Потім заспівала, і здалося, що в кімнатах ширяє якийсь темний птах. Вона співала іспанських пісень стиха, хрипкуватим, ламким голосом хворої. І я не знав чому так: чи то від меланхолійних чужих мелодій, чи то від паморочного голосу дівчини, чи то від тіней тих, що примостилися в кріслах або й просто долі, чи то від великого схиленого смуглого обличчя росіянина, — але мені раптом здалося, що все це лише тихе ридання, заклинання долі, яка стоїть надворі за завішеними вікнами й чекає; що це благання, зойк і страх, страх перед самотністю у протиборстві з отим, що німотно пожирає людей.

Наступного ранку Пат була весела й пустотлива. Вона взялася до своїх суконь.

— Широкі стали, надто