На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші - Еріх Марія Ремарк
Скрипаль розчавив сигарету в довгих кістлявих пальцях. Мені раптом стало шкода його. Я запропонував йому сигарету.
Він відмовився.
— Мені треба берегтися, — пояснив він уривчастим голосом.
Я кивнув.
— Той, — хихикнувши, провадив він далі й показав на росіянина, — щодня палить п’ятдесят штук.
— Кожен чинить по-своєму, — відповів я.
— Хоч вона й не хоче тепер танцювати зі мною, а все ж мені дістанеться.
— Хто?
— Рита.
Він підсів ближче.
— Ми з нею дружили. Ми грали з нею удвох. Потім з’явився оцей росіянин зі своїми тирадами й перехопив її в мене. Тая матиму її знову.
— Але для цього вам доведеться докласти чимало зусиль, — сказав я. Цей чолов’яга не подобався мені.
Він засміявся цапиним сміхом:
— Зусилля? Ви наївне ангелятко. Мені треба тільки почекати.
— Ну то чекайте.
— П’ятдесят сигарет, — шепотів він, — щодня. Учора я бачив його рентгенівський знімок. Каверна на каверні. Можна сказати, він уже готовий. — Скрипаль знову замекав. — Спочатку в нас із ним усе було однакове. Можна було переплутати рентгенівські знімки. А побачили б ви тепер різницю! Я вже поправився на два фунти. Ні, шановний, мені треба тільки почекати й поберегти себе. Я з радістю чекаю кожного наступного знімка. Сестра щоразу показує мені. Коли росіянина не стане, надійде моя черга.
— Теж своєрідний метод, — зауважив я.
— Теж своєрідний метод? — перепитав він. — Єдиний метод, зелений неофіте! Коли б я став йому поперек дороги, то зіпсував би собі шанси на майбутнє. Ні, любий мій неофіте, мені слід люб’язно та спокійно… чекати.
Повітря в курзалі стало спертим, важким. Пат закашлялась. Я помітив, що вона при цьому злякано глянула на мене, і вдав, ніби нічого не чув. Стара жінка в діамантах сиділа тихо, поринувши в свої думки. Час від часу вона вибухала гучним сміхом. Потім одразу заспокоювалась і сиділа непорушно. Дама з обличчям розмальованого скелета сперечалася зі своїм кавалером. Росіянин курив сигарету за сигаретою. Скрипаль давав йому припалити. Якась дівчина раптом конвульсивно похлинулась, затулила рота хусточкою, потім глянула на неї і зблідла.
Я обвів поглядом зал. Там стояли столи спортсменів, там сиділи здорові місцеві жителі, там французи, там англійці, там голландці, з їхньою протяглою вимовою, що нагадувала про луки й море… А між них усіх вплішилася невеличка колонія недугів і смерті — гарячкова, прекрасна та приречена… «Луки й море… — я глянув на Пат. — Луки й море… піна, пісок і плавання в морі… Ах, — думав я, — моє кохане чисте чоло! Тоненькі кохані руки! Моя кохана, ти саме життя — тебе можна лише кохати, але ніяк не врятувати…»
Я встав і пішов до виходу. Мені стало душно від гнітючого настрою і безсилля. Я поволі пішов вулицею. Холод проймав мене наскрізь, а вітер з-за будинків морозив мені шкіру. Стиснувши руки в кулаки, я довго вдивлявся в байдужі, білі гори, охоплений якимось диким сум’яттям почуттів — відчаю, гніву й болю.
Унизу дорогою проїхала санна упряжка з дзвіночками. Я повернув назад. Назустріч мені йшла Пат.
— Де ти був?
— Вийшов трохи надвір.
— У тебе поганий настрій?
— Аж ніяк.
— Любий, будь веселий! Будь сьогодні веселий! Для мене! Як знати, коли я ще зможу піти на бал…
— Ще багато-багато разів.
Вона прихилилась головою мені до плеча:
— Коли про це говориш ти, то це, напевно, правда. Ходімо потанцюємо трохи. Адже ми з тобою танцюємо вперше.
Ми танцювали, і м’яке лагідне світло було милосерде до нас; воно приховувало тіні, що їх глибока ніч клала на обличчя.
— Як ти почуваєшся? — спитав я.
— Добре, Роббі.
— Яка ти гарна, Пат!
Її очі сяяли.
— Як приємно, коли ти мені це кажеш!
Я відчув її теплі, сухі губи на своїй щоці.
Коли ми повернулися до санаторію, було вже пізно.
— Ви тільки погляньте, який у нього вигляд! — хихикав скоипаль. коаяькома показуючи на оосіянина.
— У вас точнісінько такий вигляд, — роздратовано сказав я.
Він спантеличено витріщився на мене:
— Ну, що ж, вам можна чванитися своїм здоров’ям! — злісно кинув він.
Я подав росіянинові руку. Він уклонився мені й дуже бережно й ніжно повів молоду іспанку сходами нагору. Його широка сутула спина й вузенькі плечі дівчини в тьмяному нічному освітленні виглядали так, ніби на них звалили весь тягар світу. Дама з обличчям розмальованого скелета тягнула по коридору свого кавалера-скиглія. Антоніо побажав нам доброї ночі. Було щось примарне в цьому майже беззвучному прощанні пошепки.
Пат скинула сукню через голову. Вона стояла, нахилившись, і рвучко смикала її. Подерлася парча. Пат подивилась на розірване місце.
— Певне, вистріпалася, — заспокоював я.
— Дарма, — сказала Пат, — вона мені більше не потрібна.
Пат повільно згорнула сукню і вже не повісила її до шафи.
Поклала до валізи. На її обличчі враз проступила втома.
— Поглянь, що в мене є, — квапливо гукнув я, дістаючи з кишені пальта пляшку шампанського. — Тепер у нас буде наше власне маленьке свято.
Я дістав келихи й наповнив їх. Вона усміхнулася й випила.
— За нас обох, Пат.
— Так, любий, за наше чудове життя.
Яке все було чудне: ця кімната, тиша й наш смуток. А там, за дверима, було життя, безмежне, з лісами й ріками, з могутнім подихом, квітуче й неспокійне; адже там, по той бік гір, березень уже нетерпляче стукав у груди землі, будив її…
— Ти зостанешся на ніч тут, зі мною, Роббі?
— Так, лягаймо спати. Будемо такі близькі одне одному, як тільки можуть бути люди, а наші келихи поставимо на ковдру й питимемо.
Вино. Золотава шкіра. Чекання. Безсоння. Тиша — і тихенькі хрипи в коханих грудях.
XXVIII
Погода зіпсувалась. Дув альпійський вітер, і по долині розливалось вологе, сльотаве тепло. Сніг розм’як. Капало з дахів. Криві температур стрибали вгору. Пат мусила лежати в постелі. Через кожні дві-три години заходив лікар. Його обличчя ставало дедалі заклопотанішим.
Одного дня, коли я обідав, прийшов Антоніо й сів біля мене.
— Рита померла, — сказав він.
— Рита? Ви хотіли сказати — росіянин.
— Ні, Рита, іспанка.
— Не може бути!.. — вигукнув я, відчуваючи, як у мене кров холоне в жилах. Рита була менш серйозно хвора, ніж Пат.
— Тут може бути тільки таке, — сумно мовив Антоніо. — Вона померла сьогодні вранці. До її хвороби додалося ще запалення легенів.
— Запалення легенів? Ну, це інше діло, — полегшено сказав я.
— Вісімнадцять років. Жах! І так тяжко
