На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші - Еріх Марія Ремарк

— Ви застудилися, — констатував лікар. — Полежте день чи два в ліжку або принаймні не виходьте з кімнати. До фрейлейн Гольман вам заходити не можна. Не ради вас — ради фрейлейн Гольман.

— А можна розмовляти з нею крізь двері? — спитав я. — Або з балкона?

— З балкона можна, але всього кілька хвилин, і, коли вже вам так хочеться, крізь двері теж, якщо добре прополощете горло. Крім застуди, у вас іще й катар горла від куріння.

— А легені? — Я чомусь сподівався, що там хоч трохи негаразд. Тоді б я краще почувався перед Пат.

— Ваших легенів вистачило б на трьох, — заявив головний лікар. — Ви найздоровіший з людей, яких я зустрічав протягом багатьох років. Але у вас досить-таки тверда печінка. Мабуть, ви забагато п’єте.

Він щось прописав мені, і я повернувся до кімнати.

— Роббі, — спитала Пат із своєї палати. — Що він сказав?

— Мені не можна заходити до тебе поки що… — відповів я, зупинившись на дверях. — Суворо заборонено. Є небезпека, що може передатися хвороба.

— От бачиш, — злякано мовила вона, — я вже давно не хотіла цього…

— Небезпечно для тебе, Пат. Не для мене.

— Облиш дурниці, — сказала вона. — Поясни мені як слід, що сталося.

— Я правду кажу. Сестро! — Я кивнув черговій сестрі, що саме принесла мені медикаменти. — Скажіть фрейлейн Гольман, хто з нас двох небезпечніший.

— Пан Локамп, — пояснила сестра, — йому не можна виходити, щоб він не заразив вас.

Пат недовірливо дивилась то на сестру, то на мене. Я показав їй крізь двері медикаменти. Вона зрозуміла, що це так, і почала сміятися, — дедалі дужче, аж у неї сльози виступили на очах і вона закашлялась так болісно, що сестра мусила побігти до неї і підняти їй вище голову.

— Боже, любий мій, — шепотіла вона, — ой, як це смішно. А як ти пишаєшся!

Пат була весела весь вечір. Звичайно, я не лишив її саму, а, одягнувши тепле пальто й закутавши добре шию, сидів до півночі на балконі, — сигара в одній руці, чарка — в другій, з пляшкою коньяку в ногах, — і розповідав їй усілякі пригоди зі свого життя; час від часу мене перебивав і надихав її тихий щебетливий сміх; а я брехав і брехав, щоб викликати посмішку на її обличчі. Я радів своєму кашлю, бухикав, як міг, випив пляшку до дна й на ранок був уже здоровий.

Знову повіяв альпійський вітер. Од нього деренчали шибки; нижче й нижче спускалися хмари, став зсуватися сніг, і вночі чути було обвали; хворі лежали збуджені, нервові й не могли заснути, прислухаючись до погоди. На закритих від вітру схилах почали цвісти крокуси, а на дорогах поміж санками з’явилися перші екіпажі на високих колесах.

Пат дедалі слабішала. Вона вже не могла вставати. Ночами в неї часто були приступи задухи. Тоді вона блідла від страху перед смертю. Я тримав її вологі, безсилі руки.

— Тільки б пережити цю годину! — задихалась вона. — Лише цю годину, Роббі. Саме в цей час помирають…

Пат боялася останньої години перед світанком. Вона вірила, що наприкінці ночі невідомий струмінь життя слабне і майже згасає — і тільки цієї години боялася й хотіла, щоб я був з нею. А взагалі Пат була така мужня, що я не раз зціплював зуби, дивлячись на неї.

Я переніс своє ліжко до неї в кімнату й сідав до неї, коли вона прокидалась і коли її очі сповнювались одчайдушного благання. Я нерідко думав про ампули морфію, що лежали у валізі, і вдався б до них без жодних вагань, якби не бачив, яка вона рада та вдячна за кожен новий день життя.

Я сидів біля її ліжка й розповідав усе, що спадало мені на думку. Пат не можна було багато говорити, і вона слухала, коли я розповідав про різні випадки з мого життя. Найбільше любила вона слухати історії з моїх шкільних років. Іноді, тільки-но перемігши новий приступ, бліда й розбита, сидячи в подушках, знову просила, щоб я зобразив їй когось із моїх учителів. Розмахуючи руками й погладжуючи удавану руду бороду, я ходив по кімнаті, сопів і рипучим голосом виголошував професорські мудрості. Я щодня вигадував щось нове, і Пат помалу стала розрізняти всіх забіяк і баламутів з нашого класу, що завдавали учителям найбільше прикрощів. Одного разу, зачувши громовий бас нашого ректора, наскочила чергова сестра… Потрібен був час, поки я, на превелику втіху Пат, переконав сестру, що я не збожеволів, хоча й стрибав серед ночі по кімнаті в пелерині та капловухому капелюсі й давав прочухана якомусь Карлу Оссеге, що підступно підпиляв кафедру.

Денне світло поволі просочувалось до кімнати. Вимальовувались чорні силуети гір. Бліде й холодне небо за ними починало відступати вдалину. Нічна настільна лампа ставала блідо-жовтою, і Пат клала своє вологе обличчя мені на руки.

— От і пройшло, Роббі. Тепер у мене знову є ще один день.

Антоніо приніс мені свій радіоприймач. Я підключив його до електромережі, заземливши до батареї парового опалення, і ввечері в кімнаті у Пат почав його настроювати. Приймач гарчав і квакав, та раптом із того хрипіння вихопилася ніжна, ясна музика.

— Що це, любий? — спитала Пат.

Антоніо дав мені також радіожурнал. Я погортав його.

— Здається, Рим.

Але тут пролунав глибокий металевий голос диктора:

— «Радіо Рома — Наполі — Фіренце…»

Я повернув ручку настройки. Соло на фортепіано.

— Цього мені не треба шукати в журналі, — сказав я. — Це Вальдштайнівська соната Бетховена. Колись я теж умів грати її — у ті часи, коли ще вірив, що можу стати педагогом, професором чи композитором. Тепер уже не зміг би. Краще пошукаємо ще. Це не дуже приємні спогади.

Теплий альт, дуже тихий і улесливий: «Parlez moi d’amour» [6]— Париж, Пат.

Лекція про боротьбу з філоксерою… Я повернув далі. Рекламні об’яви. Квартет.

— Що це? — спитала Пат.

— «Прага. Смичковий квартет. Опус п’ятдесят дев’ять, два. Бетховен», — прочитав я вголос.

Я почекав, поки скінчиться музична фраза, повернув далі, і раптом зазвучала скрипка, чудесна скрипка.

— Це буде Будапешт, Пат. Циганська музика.

Я точніше встановив шкалу. Повнозвучно й ніжно линула мелодія над потоком звуків оркестру з цимбалів, скрипок і волинок.

— Прекрасно, Пат, правда?

Вона мовчала. Я обернувся. Вона