На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші - Еріх Марія Ремарк
Я втупився поглядом у гроші. Звідки він їх дістав, та ще й так швидко? Я знав усі наші джерела. І раптом я збагнув. У моїй уяві постав автогонщик-аматор, конфекціонер Больвіс; я пригадав, як у вечері перед баром, він, програвши парі, заздрісно й жадібно постукував «Карла», а потім сказав: «Цю машину я ладен купити завжди, тільки скажіть». Побий його грім! Кестер продав «Карла»! Ось звідки так раптом гроші! Того «Карла», про якого він сам сказав, що краще втратить руку, ніж машину. Отже, «Карла» в нас уже немає. Тепер він у гладких лаписьках фабриканта готового одягу, і Отто, який розпізнавав «Карла» на слух за кілометри, дослухатиметься тепер, як він виє на вулицях, мов собака, що втратив хазяїна.
Я сховав Кестерів лист і маленький пакуночок з ампулами морфію в кишеню і все ще стояв безпорадний перед віконечком пошти. Найкраще було б зразу ж відіслати гроші назад, але я не міг: вони були нам потрібні. Я розрівняв купюри та сховав у кишеню. Потім вийшов на вулицю. Прокляте життя, відтепер я обминатиму кожну машину. Автомашини — друзі, а «Карл» був нам більше, як друг. Він був товаришем у борні! «Карл» — привид шосейних доріг… Ми були нерозлучні: «Карл» і Кестер, «Карл» і Ленц, «Карл» і Пат. У безсилому гніві я пхнув ногою сніг. Ленц був мертвий. «Карла» ми втратили. А Пат? Невидющими очима я втупився в небо, в сіре, безкрає небо навіженого Бога, який видумав життя і смерть для власної розваги.
Після обіду вітер раптом змінив напрямок, стало ясніше й похолодало. І надвечір Пат відчула себе краще. На другий день їй дозволили встати з постелі, а через кілька днів, коли від'їжджав Рот, той чоловік, що вилікувався, вона могла вже разом з усіма поїхати на вокзал.
Ціла юрба проводжала Рота. Тут був такий звичай, коли хтось від'їжджав. Але сам Рот не дуже радів цьому. Його спіткала свого роду невдача. Два роки тому на запитання, скільки йому залишилося жити, якесь відоме медичне світило запевнило — щонайбільше два роки, коли він ретельно дотримуватиметься режиму. Для обачності він тоді розпитав іще одного лікаря, щоб той по совісті сказав йому всю правду. Той дав йому ще менше. Тоді Рот перевів усе своє майно в гроші й розподілив на два роки, зовсім не дбаючи вже про лікування хвороби. Його привезли в санаторій із сильною кровотечею. Він важив тоді дев'яносто фунтів. Тепер уже — сто п'ятдесят і так поздоровшав, що міг знову повернутися додому. Та грошей він уже не мав.
— Ну що я тепер там робитиму? — допитувався він у мене, чухаючи свою рудоволосу голову. — Ви ж тільки-но звідти, як воно там?
— Там багато чого змінилося, — відповів я, дивлячись на його кругле, одутле обличчя з білястими віями. Він видужав, хоча його вважали безнадійним; крім оцього, мене в ньому не цікавило ніщо.
— Я змушений буду шукати собі якусь службу, — сказав він. — Як тепер там з роботою?
Я знизав плечима. Для чого пояснювати йому, що він, певно, не знайде ніякої. Він скоро й сам переконається в цьому.
— У вас є якісь зв’язки, друзі абощо? — спитав я.
— Друзі… гм, та ви ж самі знаєте. — Він уїдливо усміхнувся: — Якщо ви несподівано залишилися без грошей, вони повтікають, як блохи з дохлого собаки.
— Тоді вам буде нелегко.
Він наморщив лоба:
— Не уявляю, як воно буде… У мене залишилося якихось кількасот марок. Я ж нічого не вчився, хіба що витрачати гроші. Мій професор, здається, мав рацію, хоч і в інший спосіб… Через два роки я таки вріжу дуба, хоча, напевне, від кулі…
Мене раптом охопив нестямний гнів на цього недоумкуватого базіку. Хіба він досі не зрозумів, що таке життя? Поперед мене йшла Пат з Антоніо, я бачив, яка тоненька стала шия Пат у пазурах хвороби. Я знав, як вона любила життя, і я міг би цієї миті вбити Рота, коли б знав, що від цього видужає вона.
Поїзд рушив. Рот махав нам капелюхом. Ті, що лишилися, кричали йому вслід усяку всячину та сміялись. Якась дівчина пробігла трохи за поїздом і зривистим, кволим голосом гукнула:
— До побачення! До побачення!
Потім повернулась назад і залилася слізьми. Усі зніяковіли.
— Ей! — гукнув Антоніо. — Хто плаче на вокзалі, повинен платити штраф. Такий давній санаторний закон! Штраф до каси наступного свята!
Він широким жестом простягнув до неї руку. Усі знов засміялися. Дівчина теж усміхнулася крізь сльози, що заливали її нещасне, загострене личко, і вийняла з кишені пальта потертий гаманець.
Мені вже несила було дивитися на все це. На оцих обличчях навколо я бачив не сміх, а судорожну, болісну веселість, якісь гримаси.
— Ходімо, — сказав я Пат, міцно взявши її під руку.
Ми мовчки йшли вздовж вулиці села. У першій, що трапилася нам, кондитерській я купив коробку цукерок.
— Смажений мигдаль, — сказав я, подаючи їй пакунок. — Ти ж любиш його, правда?
— Роббі, — сказала Пат. У неї тремтіли губи.
— Хвилиночку, — відповів я і швидко пішов до сусіднього магазину квітів. Уже трохи заспокоївшись, я вийшов звідти з букетом троянд.
— Роббі, — мовила Пат.
Я дещо жалісно посміхнувся:
— На старість я ще стану галантним кавалером, Пат.
Не знаю, що на нас найшло. Напевно, це все через той триклятий поїзд, що тільки-но відійшов. Над нами ніби нависла олов'яна тінь, ніби промчав лиховісний вітер, зриваючи все, що ми так намагалися втримати. Хіба не опинилися ми раптом у становищі дітей, які заблудилися, не знали, куди їм іти, і дуже хотіли здаватися хоробрими?
— Ходімо швидше вип'ємо чогось, — запропонував я.
Вона кивнула. Ми зайшли до першої, що трапилася нам,
кав'ярні й сіли за вільний столик біля вікна.
— Чого б ти хотіла, Пат?
— Рому, — відповіла вона, поглянувши на мене.
— Рому, — повторив я, беручи під столом її руку в свою.
Вона міцно притиснула її до моєї долоні.
Принесли ром. Це був «Баккарді» з лимоном.
— За тебе, любий, — сказала Пат, підіймаючи чарку.
— Друже мій вірний! — відповів я.
Ми
