На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші - Еріх Марія Ремарк
— Ходи, Роббі.
«Гарматне ядро», тиняючись у холі, зупинилося біля нашого столу й почало доброзичливо втручатися в гру. Певно, його дружина вже спала, і він шукав, чим йому розважитись. Я поклав карти й сердито вирячився на нього, аж поки він пішов геть.
— Ти не дуже привітний, — задоволено зауважила Пат.
— Ні, — відповів я. — І не хочу бути таким.
Ми ще зайшли в бар і випили особливого. Пат уже час було лягати. Я попрощався з нею у холі. Підіймаючись повільно сходами нагору, вона, перш ніж завернути до коридору, зупинилася й оглянулась на мене. Я трохи почекав, потім зайшов до канцелярії, щоб одержати ключ від своєї кімнати. Секретарка посміхнулась.
— Номер сімдесят восьмий, — сказала вона.
Це була кімната, суміжна з кімнатою Пат.
— Чи не пані Рексрот розпорядилася так? — спитав я.
— Ні, фрейлейн Рексрот пішла до будинку місіонерів, — відповіла вона.
— Іноді місіонери — просто благодать, — сказав я і швидко пішов нагору.
Мої речі вже були розпаковані. Через півгодини я постукав у бічні двері до сусідньої кімнати.
— Хто там? — гукнула Пат.
— Поліція по боротьбі з аморальністю, — відповів я.
Клацнув ключ, і двері розчинились навстіж.
— Ти, Роббі? — зчудовано прошепотіла Пат.
— Я! — сказав я. — Переможець фрейлейн Рексрот! Власник коньяку й порто-ронко. — Я вийняв із кишень халата пляшки. — А тепер кажи одразу: скільки чоловіків уже побувало тут?
— Не було нікого, крім футбольної команди та посиленого симфонічного оркестру, — заявила вона, сміючись. — Ах, любий, тепер знову до нас повернулись наші давні, щасливі дні!
Вона заснула, поклавши голову мені на плече. Я ще довго не засинав. У кутку кімнати горіла маленька лампочка. Лапатий сніг тихо шамотів, падаючи на шибки вікон, і здавалося, що в цих хистких золотаво-коричневих сутінках зупинився час. У кімнаті було дуже тепло. Іноді в трубах центрального опалення щось потріскувало. Пат заворушилась уві сні, ковдра поволі сповзла вниз і шурхнула на підлогу. «Ах, — майнуло у мене в голові, — яка бронзова блискуча шкіра! Яке чудо ці вузенькі коліна! Ніжна таємничість грудей!» Її волосся лоскотало мені плече, а губами я відчував биття пульсу на її руці. «І ти маєш померти, — думав я. — Але ти не можеш померти. Ти — саме щастя».
Я обережно знову накрив її ковдрою. Пат щось пробурмотіла уві сні й затихла, повільно обійнявши мене за шию.
XXVII
Наступні дні безперестану йшов сніг. Пат температурила й мусила лежати в постелі. У багатьох хворих підвищилась температура.
— Це через погоду, — пояснив Антоніо. — Надто тепло, і цей альпійський вітер. Саме отака погода й наганяє температуру.
— Любий, вийди хоч трохи надвір, — сказала Пат. — Ти вмієш ходити на лижах?
— Ні. Де я міг навчитись? Я ж ніколи не був у горах.
— Антоніо навчить тебе. І сам матиме якусь втіху. Ти йому подобаєшся.
— Мені приємніше бути тут.
Вона трохи підвелась на ліжку. Нічна сорочка сповзла їй з плечей. Господи, які ж вони стали худенькі. А яка тоненька шия!
— Роббі, — сказала вона, — зроби це для мене. Мені не подобається, коли ти сидиш отак біля мене, хворої. Учора й позавчора, це вже більше ніж досить.
— А мені подобається сидіти тут, — відповів я. — Не відчуваю ніякого бажання лізти в сніг.
Вона голосно зітхнула, і я почув якийсь незвичайний хрип у неї в грудях.
— Щодо цього в мене більший досвід, ніж у тебе, — сказала вона, спираючись на лікоть. — Так буде краще для нас обох. Ти сам у цьому переконаєшся потім. — Вона стомлено посміхнулася: — Сьогодні після обіду й увечері ти ще насидишся тут. А вранці мене це непокоїть, любий. Уранці, коли температуриш, маєш жахливий вигляд. А ввечері зовсім інакше. Я легковажна й пуста — я не хочу, щоб ти мене бачив, коли буваю бридка.
— Що ти, Пат!.. — Я встав. — Ну, гаразд, я трохи прогуляюсь надворі з Антоніо. А опівдні знов буду тут. Сподіваюсь, що не поламаю собі кісток на тих дерев’янках, що звуться лижами.
— Ти швидко навчишся, любий. — Стурбований вираз на її обличчі зник. — Ти дуже швидко чудово бігатимеш на лижах.
— А ти швидше зможеш тоді чудово вигнати мене надвір, — сказав я і поцілував її. Руки в неї були вологі й гарячі, а губи сухі й запалені.
Антоніо жив на третьому поверсі. Він дав мені свої п'єкси й пару лиж. Вони підійшли мені саме враз, бо ми були з ним однакового зросту. Ми пішли на навчальний майданчик на околиці села. Дорогою Антоніо допитливо поглядав на мене.
— Підвищення температури викликає тривогу, — сказав він. — У такі дні тут траплялися незвичайні речі. — Він поклав лижі на сніг і став їх закріплювати. — Але найгірше — чекати й нічого не робити. Це може довести хвору людину до божевілля.
— Здорову теж, — відповів я. — Бо ти поруч, а вдіяти нічого не можеш.
Він хитнув головою.
— Деякі з нас працюють, — провадив він далі. — Інші прочитують цілі бібліотеки. Але багато хто поводиться по-школяр-ськи, ухиляється від лікувального режиму, як колись від гімнастики, і, зустрівшись із лікарем, злякано хихикає, і ховається в магазинах або в кондитерських. Потай курять, потай п'ють, незважаючи на заборону, влаштовують у санаторії безглузді маскаради, безглузді витівки, розпускають плітки, в усьому цьому шукаючи порятунку від порожнечі. І від правди. Удавана, легковажна, а то й навіть героїчна зневага до смерті. А зрештою, що їм ще лишається в житті?
«Це так, — подумав я, — зрештою, що нам усім іще лишається в житті…»
— Давайте спробуємо? — спитав Антоніо, спершись на лижні палки.
— Давайте.
Він показав мені, як закріпляти лижі та як тримати рівновагу. Це було неважко засвоїти. Я частенько падав, але поступово звик і в мене теж почало трохи йти на лад. Через годину ми припинили тренування.
— Досить, — мовив Антоніо. — Вам і так сьогодні ввечері нагадають про себе всі ваші м'язи.
Знімаючи лижі, я відчув, як сильно в мені пульсувала кров.
— Добре, що ми з вами зробили вилазку, Антоніо, — сказав я.
Він кивнув:
— Ми можемо робити це щоранку. Тільки так і можна від-волікти свої думки на щось інше.
— Зайдімо кудись щось випити, — запропонував я.
— Можна. У Форстера по чарці дюбоне.
Ми випили по чарці дюбоне і пішли