На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші - Еріх Марія Ремарк

— Мені б хотілося хоча б раз іще сісти в нього й трохи про-їхатися.

— То поїдемо, — сказав я. — Як, Отто?

— Звичайно. Адже ви в теплому пальті, а тут у нас ще є плед і укривала.

Пат сіла спереду, за вітровим склом, поруч Кестера. «Карл» заревів. Вихлопні гази блакитно-білими хмарками заклубочи-лись у холодному повітрі. Мотор ще не прогрівся. Ланцюги на колесах зачавкали, поволі перемелюючи сніг. «Карл», пирхаючи, гуркочучи й рикаючи, поповз униз до села, потім уздовж головної вулиці, наче зіщулений вовк, що його приголомшили тупіт коней і передзвін санних упряжок.

Виїхали за село. Надходив вечір, і засніжені простори мерехтіли рожевими відсвітами в призахідному сонці. На схилі гори стояло кілька копиць сіна, майже геть заметених снігом. Наче маленькі коми, мчали в долину останні лижники. Вони ковзали по величезному червоному кружалі сонця, що, мов грудка при-палого приском жару, іще раз з'явилося з-за схилу.

— Ви проїздили тут учора? — спитала Пат.

— Так.

Машина досягла вершини першого перевалу. Кестер зупинився. Звідси розгортався величний краєвид. Коли напередодні синім вечором ми, ковзаючи по вкритій кригою дорозі, з брязкотом видиралися тут, то нічого цього не помітили. Тоді ми дивилися тільки на дорогу.

Там, за схилами, відкривалася хвиляста долина. На тлі блідо-зеленого неба круто здіймалися відроги далеких гір. Вони відсвічували золотом. Золотаві плями, ніби здуті з гір, лежали й на снігу під вершинами. Гірські схили на наших очах набирали дедалі урочистішої пурпурово-білої яскравості, а тіні щомить синішали. Сонце якраз стояло між двома осяйними вершинами, і широка долина з її пагорбами та схилами наче являла собою могутній, безмовний, блискучий парад перед умираючим володарем. Бузкова стрічка шосе, темніючи на поворотах, зміїлась поміж пагорбів, зникала, виринала знов, минала села і, випроставшись, побігла на перевал аж до обрію.

— Так далеко від села я ще ніколи не була, — мовила Пат. — Це дорога додому?

— Так.

Вона мовчки дивилася вниз. Потім вийшла з машини і, приставивши дашком долоню до очей, довго дивилася на північ, ніби хотіла розгледіти там башти далекого міста.

— Скільки туди кілометрів?

— Близько тисячі. У травні ми поїдемо туди з тобою. Отто приїде по нас.

— У травні, — повторила вона. — Господи, у травні.

Сонце повільно заходило. Долина ожила: тіні, що ховалися

в складках землі, досі непорушні, почали безгучно здійматися вгору, видиратися вище, ніби велетенські сині павуки. Потягло холодом.

— Нам треба повертатися, Пат, — сказав я.

Вона звела на мене очі, і враз із них заволав страшний біль. Я миттю збагнув, що Пат усе знає. Знає, що вже ніколи не перейде через цей суворий гірський хребет, вона знала це й хотіла приховати від нас, так само, як ми приховували від неї; але на якусь мить вона втратила самовладання, і вся скорбота світу відбилася в її очах.

— Давайте ще трохи проїдемо вниз, — сказала вона. — Ще зовсім трошечки…

— Давай, — обмінявшись поглядами з Кестером, сказав я.

Пат сіла до мене на заднє сидіння, я пригорнув її і вкрив її й себе пледом. Машина почала повільно спускатися в долину, в тіні.

— Роббі, любий, — шепотіла вона на моєму плечі, — тепер усе так, ніби ми їдемо додому, повертаємось до нашого життя…

— Так, — сказав я, натягуючи вище плед.

Що нижче ми спускалися, то швидше темніло. Пат лежала, щільно вкрита пледом. Вона засунула свою руку мені на груди, під сорочку, я відчував її руку, потім її дихання, її губи і, нарешті, — сльози…

Обережно, так, щоб вона не помітила повороту, Кестер, об'їхавши широку дугу, розвернувся на ринковому майдані найближчого села й повільно рушив назад.

Коли ми знову проїжджали вершину, сонця вже не було, а на сході сходив місяць — блідий і ясний серед хмар, що насувалися з-за обрію. Ми їхали назад, монотонно шаруділи ланцюги, перемелюючи сніг. Було дуже тихо. Я сидів нерухомо й відчував сльози Пат на своєму серці, ніби там кровоточила рана.

Через годину я сидів у холі, Пат була у своїй кімнаті, а Кестер пішов на метеорологічну станцію довідатися, чи не передбачається снігопаду. Надворі стояла імла, навколо місяця утворився світлий вінець, а вечір за вікном був сірий і лагідний, ніби оксамит. Через якийсь час підійшов Антоніо й сів біля мене. За кілька столів від нас сидів чоловік, схожий на гарматне ядро, у плетеному костюмі з надто короткими штаньми «гольф». У нього було обличчя немовляти з випнутими губами й холодними очима, а над ними — круглий рожевий череп без волосся, блискучий, як більярдна куля. Поруч нього — сухорлява жінка з глибокими тінями під очима та благальним, сумним виразом обличчя. «Гарматне ядро» був жвавий, голова його без угаву рухалась, і він весь час плавно й округло розводив своїми рожевими лапками.

— Чудово тут, у горах, просто рай! Ці краєвиди, це повітря, це обслуговування! Тобі тут справді добре…

— Бернгарде, — стиха озвалась жінка.

— Справді, я б сам не від того, щоб мене так доглядали, балували! — Масна посмішечка. — Ну, та ти того варта…

— Ох, Бернгарде… — збентежено мовила жінка.

— А хіба що, хіба що? — весело галасувало «гарматне ядро». — Ніде ж краще не може бути! Ти ж тут, як у раю! Як, ти гадаєш, живеться там, унизу? Я завтра знову мушу повернутися до того шарварку. Раділа б, що нічого того не бачиш. А я радий побачити, що тобі тут добре живеться.

— Бернгарде, недобре мені тут… — сказала жінка.

— Але ж, дитинко, — заторохтів Бернгард, — не можна бути такою розпещеною! Що ж тоді казати нашому братові! Весь час гасаєш, скрізь невдачі, податки… гм, хоч-не-хоч, а мусиш.

Жінка мовчала.

— Жвавий хлопець, — зауважив я.

— Щеб пак! — відповів Антоніо. — Уже третій день тут і не дає дружині слова мовити за своїм безперервним: «Як тобі тут чудово». Він нічого не хоче бачити, розумієте, нічого: ні її страху, ні хвороби, ні самотності. Певне, там, у себе в Берліні, вже давно живе з якоюсь іншою жінкою — таким самим «гарматним ядром», а сюди з'являється раз на півроку з обов'язку — веселий, потирає руки, а дбає, насправді, тільки про свої вигоди. Аби нічого не чути! Таке тут можна часто бачити.

— А дружина давно вже тут?

— Близько двох років.

Через хол, посміюючись, пройшла група молодих людей. Антоніо усміхнувся:

— Повертаються з пошти. Послали телеграму Роту.

— Хто це — Рот?

— Це той, що скоро має поїхати звідси. Вони телеграфували йому, що через епідемію грипу в тих краях, де він живе, йому не можна виїжджати й треба лишитися тут. Це тут звичайні жарти.