На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші - Еріх Марія Ремарк
— Пат, — сказав я, — мені треба збігати вниз. Там Кестер. Треба пошукати, де нам зупинитися.
— Кестер? А де Ленц?
— Ленц… — я затнувся, — Ленц лишився вдома.
Вона нічого не помітила.
— Тобі можна буде потім зійти вниз? — спитав я. — Чи нам прийти до тебе?
— Мені можна все. Тепер можна все. Ми зійдемо вниз і там вип’ємо чогось. Я дивитимусь, як ви питимете.
— Добре. То ми чекатимем на тебе внизу, у холі.
Вона підійшла до шафи по сукню. Я скористався нагодою і сховав у кишеню зібганий у кульку температурний аркуш.
— Ну, бувай, Пат.
— Роббі!
Вона підійшла й поклала руки мені на плечі.
— Я так багато хотіла тобі сказати…
— І я тобі теж, Пат. Але ж тепер у нас буде час на це. Цілий день розповідатимемо щось одне одному. Завтра. Зразу якось не виходить.
Вона кивнула.
— Так, ми все розповімо одне одному. Тоді весь цей час, що ми були самотні, розлучені, забудеться. Ми знатимемо все одне про одного, і вийде так, ніби ми завжди були разом.
— А ми й були завжди разом, — сказав я.
Вона всміхнулася.
— Я ні. У мене замало сили на це. Для мене розлука була страшніша. Я не вмію втішати себе мріями, коли я самотня. Тоді я просто самотня, і більше нічого. Коли не кохаєш, легше бути самотній.
Вона й далі всміхалася. То була силувана усмішка, я бачив, як вона важко їй давалася.
— Пат, — мовив я. — Мій хоробрий зайчику!
— Давно вже я не чула цього, — сказала вона, і на очі їй набігли сльози.
Я зійшов униз до Кестера. Валізи вже були знесені. Нам дали дві суміжні кімнати у флігелі.
— Глянь, — сказав я, показуючи йому криву температури. — Стрибає то вгору, то вниз.
Ми рушили нагору сходами. Під ногами в нас рипів сніг.
— Розпитай завтра лікаря, — порадив Кестер. — Сама температурна крива ще ні про що не свідчить.
— Я й так бачу доволі, — мовив я, зібгав папірець і сховав назад у кишеню.
Ми вмилися. Потім Кестер зайшов до мене в кімнату. У нього був такий вигляд, ніби він тільки-но встав із постелі.
— Пора одягатися, Роббі, — нагадав він.
— Так. — Я прокинувся від своїх роздумів і відкрив валізу.
Ми знов пішли до санаторію. «Карл» іще стояв на вулиці.
Кестер накрив його радіатор пледом.
— Коли ми поїдемо назад, Отто? — запитав я.
Він зупинився.
— Я думаю виїхати завтра ввечері або післязавтра вранці. А ти ж лишаєшся тут…
— Як же я можу лишитися? — розпачливо відповів я. — Моїх грошей вистачить щонайбільше на десять днів. І за Пат заплачено лише до п’ятнадцятого. Мені треба повертатися назад і заробляти гроші. Тут, мабуть, такі погані піаністи не потрібні…
Кестер нахилився над радіатором «Карла» й підняв плед.
— Я дістану тобі грошей, — сказав він і випростався. — Якщо йдеться тільки про гроші, то ти можеш спокійно лишитися тут.
— Отто, — сказав я, — мені ж відомо, що в тебе лишилося з аукціону. Менше як триста марок.
— Я кажу не про них. Я добуду ще. Про гроші не турбуйся. Днів через вісім ти їх матимеш.
— Одержав спадщину? — спитав я з сумною іронією в голосі.
— Майже як спадщину. Покладись на мене. Тепер тобі не можна їхати звідси.
— Не можна, — погодився я. — Не знаю, як їй сказати про це.
Кестер знову вкрив пледом радіатор і легенько погладив капот. Тоді ми зайшли в хол і сіли біля каміна.
— Котра година? — спитав я.
Кестер глянув на годинник:
— Пів на сьому.
— Дивно, — сказав я. — А я думав, що вже багато пізніше.
Сходами вниз спускалася Пат. Вона була в хутряному жакеті й швидко пройшла через хол, щоб привітатися з Кестером. Я аж тепер помітив, як вона засмагла. Шкіра в неї на обличчі набула кольору червонуватої бронзи, і вся вона стала трохи схожа на молоду індіанку. Але обличчя її повужчало, і очі надто блищали.
— У тебе температура? — спитав я.
— Невеличка, — швидко й ухильно відповіла вона. — Вечорами тут у кожного температура. Це тому, що ви приїхали. Ви стомилися?
— Від чого?
— Тоді ходімо в бар, га? Це ж уперше до мене сюди прибули гості.
— А тут є бар?
— Є невеличкий. Чи просто куточок, схожий на бар. Він теж має допомагати лікуванню. Уникають усього, що нагадувало б лікарню. Але там не дають нічого, що могло б зашкодити.
У барі було повно людей. Пат привіталася з кількома знайомими. Мені запам’ятався один італієць. Ми сіли за столик, що саме звільнився.
— Що ти питимеш? — запитав я.
— Коктейль із ромом. Такий, як ми завжди пили в барі. Ти
знаєш^рецепт?
— Його приготувати неважко, — сказав я дівчині, що обслуговувала нас. — Половина портвейну й половина ямайського рому.
— Дві чарки! — гукнула Пат. — І одну особливого.
Дівчина принесла дві чарки порто-ронко та третю з якимсь
рожевим напоєм.
— Це для мене, — сказала Пат. Вона підсунула нам ром: — Салют! — Потім поставила свою чарку, навіть не пригубивши її, озирнулася навколо, миттю схопила мою чарку й випила. — Ох, який смачний! — сказала вона.
— А що ж ти собі замовила? — спитав я і покуштував підозрілу рожеву рідину. На смак вона була схожа на малиновий сік з лимоном. У ній не було ні краплі алкоголю.
— Добрий напій, — сказав я.
Пат поглянула на мене.
— Утамовує спраіу, — додав я.
Вона засміялася:
— Замов ще одну чарку порто-ронко. Але для себе. Мені не дадуть.
Я підкликав дівчину.
— Одну порто-ронко й одну особливого, — сказав я.
Я помітив, що за іншими столами багато хто пив особливий.
— Сьогодні мені можна, правда, Роббі? — сказала Пат. — Тільки сьогодні! Як колись. Правда, Кестере?
— Особливий теж непоганий, — відповів я і випив другу чарку.
— Ненавиджу його! Бідний Роббі, що тобі доводиться тут
пити!
— Якщо ми частіше будемо замовляти, я ще надолужу своє, — сказав я.
Пат засміялася:
— Пізніше, до вечері, мені можна буде щось випити. Червоного вина.
Ми ще кілька разів замовили порто-ронко, потім пішли до їдальні. Пат була чарівна. Її обличчя сяяло. Ми сіли за невеличкий столик біля вікна. Тут було тепло. Унизу розкинулось село. Вулиці його були вкриті блискучим снігом.
— А де ж це Гельга Гутман? — спитав я.
— Вибула, — трохи
