За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт

— Ти була у Вілла в палаті? Його облаштування… страшенно знайоме.

Я хитаю головою: ні. Це не я. Плюс репутації пай-дівчинки в тому, що Барб мені точно повірить.

Відчуваю полегшення, коли на ноутбук із дзвоном надходить повідомлення з FaceTime і на екрані вистрибує фотографія По. Я завмираю, перш ніж відповісти, мовчки заклинаю його не казати нічого про Вілла і розвертаю ноутбук.

— Диви-но, хто щойно повернувся з обідньої перерви!

На щастя, його очі миттєво натрапляють на Барб, яка стоїть у дверях, і він притримує коментарі, які вже зібрався видати.

— О. Привіт, Барб.

Він кахикає. Барб усміхається йому, коли він дещо зніяковіло починає бурмотіти про груші фламбе. Дивлюсь, як вона повільно зачиняє двері, і моє серце оглушливо калатає, аж доки я чую клямку, що з ніжним клацанням стає на місце.

Повільно видихаю, і По виразно дивиться на мене.

— Послухай. Я розумію, що ти робиш. Це мило.

Він, як завжди, читає мої думки, негідник.

— Але ця історія з Віллом. Це дійсно найкраща ідея? Тобто кому ж знати, як не тобі.

Я знизую плечима, адже він має рацію. Кому ж знати, як не мені? А ще я як ніхто вмію бути обережною.

— Це лише на кілька тижнів, а потім мене випишуть. Тоді нехай кидає лікування, мені байдуже.

Він підіймає брови, криво посміхаючись.

— Відмазка рівня сенату. Чудово сказано.

Він гадає, я закохуюсь у Вілла. У найбільш саркастичного й дратівного, не кажучи вже — заразного хлопця, якого я будь-коли бачила.

Час змінити тему.

— Ніяка це не відмазка! — говорю. — Відмазки — це твій стиль.

— Про що ти? — питає він, звужуючи очі, адже чудово все розуміє.

— Спитай Майкла, — парирую я.

Він ігнорує мене й одразу ж змінює тему.

— Благаю, не кажи, що раз у житті, коли ти нарешті запала на хлопця, той виявився фіброзником.

— Я лише допомогла йому з візком для ліків, По! Хотіти зберегти комусь життя — не те саме, що хотіти його самого, — розсерджено кажу я.

Я не запала на Вілла. Я не маю передсмертного бажання. І якби я хотіла зустрічатися з придурком, їх безліч на вибір і без КФ. Це смішно.

Чи ні?

— Я тебе знаю, Стелло. Наводити лад у візку з ліками — це все одно що прелюдія.

Він вдивляється в моє обличчя, намагаючись зрозуміти, чи я брешу. Я закочую очі й різко закриваю ноутбук, перш ніж хтось із нас це зрозуміє.

— І це називається манери! — доноситься до мене ображений крик По з коридору, а за кілька секунд по тому — грюкіт дверей.

Мій телефон вібрує, і я беру його, щоб прочитати повідомлення від Вілла.

«Любовна сварка?»

Мій шлунок знову стискається, але я морщу носа, збираючись видалити повідомлення. А тоді на екран вистрибує й пританцьовує анімована пляшечка пігулок — нагадування вдягти віброжилет о четвертій годині. Я закушую губу, знаючи, що Вілл щойно дістав те саме повідомлення. Але чи дотримається він його?

Розділ 8

Вілл

Я ретельно зафарбовую волосся Барб, відхиляючись, щоб оглянути свій малюнок: вона з вилами в руках. Задоволено киваю, і тієї ж миті мій телефон на столі починає гучно вібрувати, пускаючи в танець кольорові олівці. Це Стелла. На FaceTime.

Здивований, тягнуся поставити на паузу пісню Pink Floyd на комп’ютері й проводжу пальцем по екрану, щоб прийняти дзвінок.

— Так і знала! — каже вона, щойно її великі очі з’являються на екрані. — Де твій віброжилет? Ти мав не знімати його ще п’ятнадцять хвилин. А креон випив? Закладаюся, що ні.

Удаю, що я автовідповідач.

— Пробачте, набраний вами номер більше не обслуговується. Якщо вам здається, що ви чуєте цей запис помилково…

— Тобі не можна вірити, — перериває вона мою вбивчу інтонацію. — Тому ось як усе буде. Ми будемо виконувати процедури разом — так я знатиму, що ти їх справді робиш.

Закладаю за вухо олівець, що тримав у руці, й холоднокровно відповідаю:

— Завжди шукаєш спосіб побути зі мною якнайдовше.

Вона перериває дзвінок, але, присягаюся, на мить я побачив її усмішку. Цікаво.

Наступні два дні ми проводимо здебільшого в скайпі і, хоч як дивно, не лише викрикуємо накази. Вона демонструє мені техніку приймання пігулок із шоколадним пудингом. Страшенно геніально. І смачно. Ми дихаємо в інгалятори, лежимо під крапельницями й разом відмічаємо пройдені процедури та ліки в її застосунку. Але Стелла мала рацію кілька днів тому. Чомусь те, що я виконую процедури, допомагає їй розслабитися. Поступово вона стає все менш суворою.

І, не брехатиму, вже за два дні мені набагато легше вставати вранці з ліжка. Дихається явно краще.

У другій половині другого дня я починаю надягати свій віброжилет і здивовано підстрибую, коли у двері вривається Барб, готова до нашої звичайної бійки через нього о четвертій годині. Вона завжди виграє бійку й напинає його на мене, пригрозивши замкнути в ізоляторі, але це не зупиняє мене від спроб позбутись його.

Я закриваю ноутбук, різко обірвавши розмову зі Стеллою в скайпі, і ми з Барб дивимось одне на одного, як у класичному протистоянні зі старих вестернів. Вона переводить погляд із віброжилета на мене, і сталевий вираз її обличчя потрохи перетікає в шокований.

— Очам не вірю. Ти надягаєш свій віброжилет.

Я знизую плечима, наче нічого особливого не сталось, і кидаю погляд на компресор — ще раз упевнитись, що все під’єднав правильно. Як на мене, все добре, але минув чималенький проміжок часу, відколи я робив це сам.

— Четверта година, ні?

Вона закочує очі й пронизує мене поглядом.

— Під час усієї процедури не знімати, — каже вона й вислизає за двері.

Не встигають двері зачинитись, як я розкриваю ноутбук, викликаю Стеллу в скайпі, звісившись униз головою з ліжка з рожевим судном для зригування слизу в руці.

— Чуєш, вибач. Барб… — починаю я, коли вона відповідає на дзвінок, і змовкаю, помітивши її відсторонене обличчя, повні губи, складені в похмуру гримасу, з якою вона дивиться на свій телефон. — Ти в порядку?

— Так, — вона підіймає на мене очі й глибоко вдихає. —