Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

- Годі, мамо! Я вас прошу! - мало не крізь сльози упрохувала Маруська, видимо, сварливу матір, пригортаючи до грудей дитину.

Дитинча заплакало, і вона стала давати йому груди.

Бачивши таке прикре становище, Лука вирішив іти навпростець і прямо сказав, що він тепер хоче зійтися з Маруською і вкупі жити.

Агу, це зразу подіяло на матір, утихомирило її.

- Отак би й давно, - сказала вона примирливо. Ну, Боже вас благослови! - І вона перехрестила молодих, навіть заплакала з радости, що, мовляв, діждала таки бачити дочку в парі. - Вона ж (Маруська б то) хіба ж так за тобою побивалася, сину. Як же тебе хоч звати?

- Лука.

- А ... Ну, будь же щасливий з моєю дочкою, Луцю! Вона в нас добра . . .

- "Мабуть, як спить", - подумав Лука, згадавши її наступ у харчівні.

А далі мати захапалась.

- Піду ж я, - сказала, - там у мене є десяточок ... А ви погомоніть . ..

123

Це означало, що вона мала спряжити яєшню з тих яєць, що привезла з села.

. А Маруська вже розцвіла, як маків цвіт. У її гарних очах стояв сльозавий блиск радости. І Лука вже не без приємности дивився в ті її очі, оглядав її повненьку постать. Він сидів, а вона стояла перед ним з дитиною на руках. Він їй оповідав про своє oбезпорадне становище, але вона на все згоджувалась, ба наче раділа з тієї його скрути, що пригнала його до неї. Сказала, що дитину віддасть матері на село (мати ж на селі жила, а це приїхала в гості).

- А чиє воно? - спитався Лука про дитину, цебто, хто її батько.

Маруська завагалась на мить, по виду її пробігла якась хмарка: подумала, мабуть, чи не прийшов він тільки запитати її, щоб потім спекатись "аліментів". Але потім таки сказала, що це був один військовий, а де він дівся, вона не знає.

- Ну, чорт із ним, - сказав Лука. - Обійдемося й без нього ...

І знов глянув з приємністю на гарну молодичку. Маруська аж зашарілась від щастя. Мовила:

- А знаєш, чого я тоді облила тебе борщем? То я тебе так дуже любила ...

- "І гріх хотіла мною покрити", - з чималою гіркістю подумав, але не сказав Лука.

- Та й на суд подавала, щоб ти зо мною жив ... Через скількись хвилин увійшла мати з яєшнею

на сковороді і поставила перед зятем на стіл.

Лука, виголоднілий, вимучений довгим недоїданням, кинувся на їжу, відкинувши всі інші думки та міркування.

124

Так колишній партизан і член комуністичної партії учепився за спасенний у бурхливих хвилях соціалістичного будівництва човен.

11

Страшна Кутькова "спроба" (тепер йому було ясно, що страшна), либонь, таки подіяла на якісь там таємні пружини ДПУ, щось там ворухнулось - і йому одного дня сказано збиратись із "барахлом".

- На Соловки чи на волю? - промайнула далека від цієї дійсносте думка. Далека... бо він цьому особливо не зрадів ... хоч би й на волю його випускали! Ба більше: було наче жаль, що йому не доведеться скористуватись недалеким уже місцем біля вікна. Залишилося ж між ним і вікном тільки вісім чоловіка!

- Ей ти там! - гукнув доглядач у "прозурку". - Чого наминаєшся?

І двері відчинились.

- Виходь! Ну?

У голові спантеличеного несподіванкою Кутька пробігла була думка, що треба б попрощатись із товаришами, але, захапавшись (в одну руку - постіль, у другу ?- пальто), він не встиг цього зробити. Тільки оглянувся з вибачливою усмішкою уже з порога. А далі важко хряпнули двері і роз'єднали його з тими, що залишились у камері. Обтяли важким ударом той світ-туман, що обкутував досі його голову, його існування.

125

А через годину, після деякої затримки в канцелярії, з залізним дзенькотом відчинилась надвірня "бупрівська" брама - і Кутько, ніби в сні, побачив призабуту вже вулицю ... волю ... Волю! Побачив розкинуту внизу рябизну міста, ще далі - сизу смугу Дніпра, а вгорі, на небі легкі, ясні пір'їни хмаринок. Хапнув на повні груди чистого повітря ...

Була рання весна. З поля, з відкритої тут, нагорі, далечіні пахло виволоченим пирієм, свіжою ріллею, подихав легкий весняний вітерець. Обгорнутий тим вітерцем, тим подихом волі, Кутько терпко здригнувся і, відчувши, що йому завертається голова, похопивсь прихилитися до поблизького телеграфного стовпа. Уівічу йому потемніло, і крізь тінь, що на хвилину затуманила його зір, він почув важку тугу, що нею гув-гу-ув наснажений дротами стовп. Так подіяла незвична доза волі.. .

Коли запаморочення минуло, він, ще стоячи біля стовпа, знов поглянув на далечінь-волю, на місто . .. Дніпро. І аж тепер зрозумів радість звільнення. Кинувся мерщій геть від страшного місця, від - БУПР'у.

Не йшов, а біг., .ні! летів на крилах волі похиленою вниз вулицею. А та вулиця вела його до знайомих місць, будівель, у давно чутий рух і шум великого промислового міста, у бадьорий дзенькіт трамваїв. В одному провулку, до якого дійшов, він би міг сісти і їхати далі трамваєм, але свідомо не зробив цього: соромно було лізти з своїм в'язничним "барахлом" між "чисті" люди, а головне - хотів бачити знайомі, ніби рідні вулиці, хотів ніби торкатись до всього. Ось І Іушкінськии проспект . . . ось - під крутим узвозом - Озерний базар, "товкучка"... А там

126

нарешті й . . . їхній металюргійний інститут ... На розі Провіантської, що вела до мосту через Дніпро, і проспекту К. Маркса Кутько побачив і почув, як гучномовець, перемагаючи