Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Двірник розвів руками: мовляв, "викинули . . . хоч і кров проливав". І в тому його рухові не було аніякісінького співчуття. Це вже Луку зовсім убило. Справді бо: колись він у цьому дворі мовчав (правда, ве-личньо, як цар) - і всі знали, що він кров проливав, а тепер він кричав про це, - та всі немов поглухли . ..

Крім того, це вже була для нього взагалі катастрофа: для нього, як викинутого з партії, не було тепер ніде оборони, не було роботи ... не було навіть притулку. .. Горе було б і тому, хто відважився б притулок йому дати! Над тим хоробрим нависло б обвинувачення у зв'язках із "ворогом народу", а це май-

119

же те саме, що й самому тим "ворогом народу" стати.

І він знов пожалів, що кров за новий лад проливав. Подумав навіть, що краще, як би цього ладу й зовсім не було, бо за старого ладу він би хоч приватну роботу міг знайти, а тепер і цієї можливости не було ...

Чи то від свіжого після "сидіння" повітря, чи від тяжких переживань, але голова йому пішла обертом, і він, поточившись, мусив ухопитись руками за слизький мур.

- Бачили? - скрикнули разом дві перші тітусі, захоплені понад усяку міру видовищем. - Зомлів!

- Так йому й треба! - мовила третя. - Пам'ятаєте, як він кирпу дер?

Очутившись, Лука вийшов на вулицю. Тепер у нього було таке становище, коли годі сердитись на родичів, бо родичів тим сердінням не дошкулиш. Йому треба було рятуватись. Але як? З чого 'починати? І от тут раптом спала йому на думку ... Маруська. Так, Маруська! Вона, напевно, його не відцурається! Спочатку Маруська показалася йому тією соломинкою, що за неї хапається потопельник, але потім з неї став човен, що в першу хвилину може його врятувати ... поки не трапиться пароплав, що підбере його ... Маруська ж мала якусь кімнату, харчі могла 'приносити з їдальні. Колись він навмисно "забував" її адресу, як вона хотіла, щоб він прийшов, але тепер уже мусив видобувати тую адресу з-під свідомосте.

Маруська жила на Амурі, у робітничому селищі, розкиданому поміж чорними корпусами та високи'-ми димарями заводів. Неприємним тепер показалось це селище Луці: убогі хатки, на вулицях пісок та сміття, замурзані діти, кози з непристойними хвостами ..

120

Не те, що центр - де асфальт, чисті вулиці, чисті жиденята ... Хоч він, бувши з селян, і знав, що таке гній, але за десять років "партійного життя" відвик був уже від бруду.

Зайшов у невеличкий двір, піщаний, закиданий іржавою бляхою та іншою ламанню. Навколо були такі ж самі дворики, з дощаними, видними через низькі парканчики, відхідками по кутках. І в тому дворі, що до нього зайшов Лука, теж стояв у кутку такий, укритий іржавою бляхою відходок.

Не добравши зразу, куди заходити, Лука спинився нерішуче серед двору. Коли це у вікні за склом, як у дзеркалі, показалася голова молодиці, і в здивованому, немов зляканому її погляді Лука пізнав Маруську. Потім у віші голова зникла, і через хвилину Маруська вийшла з хати назустріч несподіваному гостеві. А ввічу був їй і далі отой вираз здивування-ляку. Вона, либонь, побоювалась після того, що між ними сталось, після суду, боялась, що він, може, прийшов п'яний і почне "розорятись" та битись.

Лука обізвався перший:

- Ну, що - пізнаєш? Здорова!

Маруська відповіла на здоровкання, але далі не знала, як бути.

- Так приймай гостя . .. Чи, мо', не хочеш? Тоді вона похопилась покликати його до хати.

Двері в хатинці були такі низькі, що навіть присадкуватий Лука мусив прихилитись, увіходячи.

У хатинці було мало світла через мале вікно, але по-селянському чепурно, і це Лука, як колишній -селянин, з приємністю відзначив. На стінах висіли рушники та фотокартки, знятки навіть незнайомих людей,

121

просто як прикраси, як "картинки". На вікні висіла вузенька перкалева завісочка, 'поверх якої його побачила була в дворі Маруська.

У хаті була ще стара жінка селянського вигляду (в очіпку й чорній старій корсетці): сиділа на низькому стільці з дитиною на колінах. Лука зразу догадався, що це Марусьчина мати, а дитина - та, що на неї він мав,' за постановою суду, платити аліменти. Поздоровкавшись до старої, Лука сів на єдиний, що був у хаті, стілець. Обкинув ще раз поглядом убогу хатинку, заразом непомітно провів очима й то матері. Подумав гірко:

- "Оце такі родичі? І теща готова. . ." А в голос сказав (до Маруськи):

-- Умгу ... так оце так ти живеш?

Маруська нічого не сказала на це. Стояла перед ним, насторожено стежачи за його обличчям, бо з таких "оглядин" могло все початись - і добре, і лихе. Мати теж мовчки дивилась на незнайому людину, бо ще не знала, хто це - "пан" чи ні, щоб відповідно поводитись. Українська мова невигідне для нього враження справила, бо, на її думку, "пан" не міг "по-мужицькому" балакати. Це кинуло першу на гостя тінь і призвело до деякої неповаги. Тим вона й не рушила з місця, щоб по-селянському привітати гостя.

-- Та-ак, -- протягнув Лука. - Не дуже добре ти живеш... Та ще й аліментів не пощастило ні разу одержати, - спробував пожартувати. - Ти ж знаєш, - додав поважніше: - я сидів ...

- Я чула ...

Почувши слово "аліменти", мати напружилась уся, oаж перехилилась уперед. А потім обізвалась:

122

- А, так це ...

- Мамо, мовчіть! - кинулась злякано в її бік Маруська, боячись, видимо, сварки. - Не ваше діло ...

- А, тепер не моє діло! - підскочила зовсім уже не по-селянському, а як базарна баба, ображена мати. - А як прийшлося до лиха... я<к покинув-(виразний натяк на Луку),