Серце пітьми - Джозеф Конрад

ви ж розумієте. У мене склався образ екзотичної Неосяжності під керівництвом преславної Доброчинності. Я сповнився ентузіазму. Ось вона необмежена влада красномовства — полум’яних, шляхетних слів. Жодна практична вказівка не вривалася в магічний потік фраз, і тільки наприкінці останньої сторінки (напевно, вже згодом) була нашкрябана нетвердою рукою заувага, яку можна розглядати як виклад методу. Вона була дуже проста і, після зворушливого заклику до всіх альтруїстичних почуттів, засліплювала й лякала, як спалах блискавки в ясному небі: «Винищуйте всіх дикунів!» Цікаво, що Курц, очевидно, забув про цей багатозначний постскриптум, оскільки пізніше, прийшовши, так би мовити, до тями, наполегливо благав мене зберегти «той памфлет» (так він називав свій звіт), який повинен був сприятливо відбитися на його кар’єрі. Про все це у мене були точні відомості, а в майбутньому мені довелося подбати й про його добре ім’я. Я достатньо про це подбав, і тому, якби захотів, мав повне право кинути «той памфлет» на вічний спочинок у смітник прогресу — туди, де серед різних відходів, образно кажучи, поховані всі здохлі коти цивілізації. Але, бачите, у мене не було вибору. Його не забудуть. Хай там як, але Курц був незвичайним. Він мав здатність чарами чи страхом змусити примітивні душі влаштувати відьомський танок на його честь, міг також вселити гіркі побоювання у ниці душі подорожніх; він набув принаймні одного відданого друга, завоював бодай одну душу в світі, яка не була ні примітивною, ні розбещеною прагненням до самоствердження. Ні, я не забуду його, хоч і не готовий стверджувати, що Курц вартий життя того хлопця, якого ми втратили, допоки добралися до нього. Мені вкрай не вистачало покійного стернового — я відчув це вже тоді, коли його тіло лежало в рубці. Може, вам здається, що це дивно — жаліти за дикуном, який значив не більше, аніж піщинка у темній Сахарі. Але хіба ви не розумієте: він робив щось, кермував, протягом кількох місяців був за моєю спиною — як мій помічник, як мій інструмент. Це було свого роду партнерство. Він направляв стерно для мене, а я наглядав за ним, уболівав за його вади, і так між нами утворився тонкий зв’язок, але я зрозумів це лише тоді, коли він зненацька обірвався. А та спрямованість бездонного погляду, яким він обдарував мене, отримавши смертельний удар! Я й досі не можу цього забути — як підтвердження віддаленої спорідненості, зроблене у найважливіший момент.

Бідолашний дурень! Навіщо він чіпав те вікно?.. Йому бракувало стриманості, стриманості — так само, як і Курцові, — він був ніби те дерево, що його хитає вітер… Я взув сухі черевики і витягнув його з рубки, та спершу, смикнувши, вирвав списа з його боку — признаюся, робив я це з міцно заплющеними очима. Обидві його ступні вивалилися за невисокий поріг, я притис його плечі до своїх грудей, цупко обхопив ззаду руками. Ох! Він був важкий, дуже важкий, либонь, важчий за будь-яку іншу людину на землі. Потім без подальших церемоній я скинув його за борт. Течія підхопила труп, наче жмуток трави, і я побачив, як тіло двічі перекрутилося, перш ніж навіки зникнути з моїх очей. Усі подорожні та начальник зібралися на палубі біля рубки й торохкотіли, як зграя схвильованих сорок: вони пошепки пліткували про мій безсердечний учинок. Та навіщо вони хотіли зберегти тіло горопахи — цього я не годен був зрозуміти. Може, збиралися його забальзамувати… Але я також почув інший, і то дуже зловісний шепіт з нижньої палуби. Мої друзі-дроворуби також були шоковані, бо мали для того значно більше причин, але я визнаю, що мені їхні наміри здавались абсолютно неприпустимими. Абсолютно! Я вирішив, якщо моєму покійному стерновому судилося бути з’їденим, то хай його ліпше з’їдять риби. Він був дуже посереднім рульовим за життя, але тепер він був мертвий і міг би стати першокласною спокусою і, можливо, завдав би чималого клопоту. Окрім того, мені слід було негайно братися за стерно, бо, як з’ясувалося, чоловік у рожевій піжамі був до цього безнадійно непридатний.

Це я і зробив одразу ж після завершення простого «похорону». Ми йшли на невеликій швидкості, тримаючись середини річки, і я прислухався до розмов про себе. Люди вже втратили надію побачити Курца і станцію — Курц був мертвий, а станція спалена — і т. д., і т. п. Рудий подорожанин не тямив себе від думки, що принаймні за бідного Курца ми помстилися як слід.

— Скажіть, ми ж немало їх повбивали, коли стріляли по кущах? Га? Що ви думаєте? Скажіть?

І він майже пританцьовував, цей кровожерний рудий паяц. А він же ж мало не зомлів, коли побачив пораненого!

Урешті я не стримався:

— Принаймні диму ви точно напустили немало.

По шелесту й розгойдуванню верхівок кущів я бачив, що більшість куль пролетіла надто високо. Треба було добре цілитись і тримати рушницю біля плеча, а ці хлопці стріляли зі стегна, та ще й із заплющеними очима. Тож відступ нападників, на мою думку, — і я мав слушність, — був спричинений різким свистом гудка пароплава. І тоді всі враз забули про Курца і заходились обурено протестувати.

Начальник стояв біля стерна і довірливо нашіптував, що нам будь-що слід спуститись якнайдалі по ріці, перш ніж впадуть сутінки. Та раптом віддалік на узбережжі я помітив просвіток у заростях і обриси якоїсь будівлі.

— Що це? — запитав я. Начальник з подивом плеснув у долоні.

— Станція! — вигукнув він.

Тож, не пришвидшуючись, я відразу повернув до берега.

У бінокль я побачив схили пагорба, де-не-де порослі деревами, але цілком без підліска. Довга, почасти зруйнована будівля на вершині була наполовину схована у високій траві: здалеку можна було побачити величезні діри у гостроконечному даху, ліси й зарості правили їй за тло. Жодної огорожі чи паркану довкола не було, але колись щось схоже там таки існувало, тому що біля будівлі залишилося з півдесятка тонких стовпців, грубо обтесаних і прикрашених на верхніх кінцях круглими різьбленими кулями. Але перекладини, чи щó там було, між ними не збереглися. Звичайно ж, усе це оточував ліс. Берег ріки був розчищений, а на ньому я помітив білого чоловіка в капелюсі, що нагадував колесо: той наполегливо махав нам рукою. Роздивляючись узлісся, я був майже впевнений, що зауважив якийсь рух — людські фігури з’являлися то тут, то там. І я обережно повів корабель далі, а потім зупинив двигуни, дозволивши судну вільно дрейфувати вниз. А чоловік на березі закричав, запрошуючи нас причалити.

— На нас напали! —