Серце пітьми - Джозеф Конрад

строкаті ганчірки, злидні, самотність, глибинну безрадісність і марноту його безцільних мандрів. Місяцями, роками його життя висіло на волосині, проте він жив — галантний та шалений і, очевидно, безсмертний: завдяки своїй молодості і бездумній сміливості. Я відчув навіть щось схоже на захоплення… і на заздрість. Юнацька сила гнала хлопця вперед, берегла його від жахіть. Од цих нетрів йому не потрібно було нічого, крім можливості дихати і рухатися далі. Йому необхідно було жити на грані якнайбільшого ризику і з максимальними поневіряннями. Якщо чистий, безкорисливий, непрактичний дух авантюризму коли-небудь і керував людиною, то, безсумнівно, цією людиною був мій безталанний молодик. Я готовий був позаздрити йому за те, що у ньому горіло це скромне і ясне полум’я. Здавалося, що воно поглинуло будь-які себелюбні думки, тож, коли він говорив, ви забували, що то саме він, той, хто стоїть оце перед вами, пройшов через усі ці випробування. Проте я не заздрив його відданості Курцові. Хлопець не замислювався про неї. Вона виникла у ньому, і він прийняв її з якимось пристрасним фаталізмом. Слід сказати, що для мене саме це обожнення видалося найнебезпечнішим з усього, що йому доти довелося пережити.

Їм судилося зустрітися, як двом кораблям, що в штиль опинилися поруч один із одним і зіштовхнулися бортами. Гадаю, Курцові потрібен був слухач, адже, ставши на нічліг табором у лісі, вони цілу ніч пробалакали, або, що ймовірніше, пробалакав лише Курц.

— Ми розмовляли про все, — хлопець був просто у захваті від тієї згадки. — Я забув про те, що сон існує. Ніч, здалося, не протривала й години. Про все! Все!.. І про кохання також.

— А, то він розмовляв із вами про кохання! — відказав я, сміючись у душі.

— Це не те, що ви думаєте! — вигукнув він майже пристрасно. — Ми говорили загалом. Він змусив мене багато що зрозуміти… багато що…

Хлопець здійняв руки догори. Ми стояли на палубі, і старший із моїх дроворубів, який проходив повз, кинув на нього важкий погляд блискучих очей. Я озирнувся, і — запевняю вас — ніколи ще не здавалися мені ця країна, ця річка, зарості, сліпучий купол неба такими безнадійними та похмурими, непроникними для людської думки і безжалісними до людських слабкостей.

— Відтоді, ви, звичайно ж, завжди були з ним? — спитав я. Навпаки. Схоже, що їхнє спілкування переривалося дуже часто і з різних причин. І молодик гордо повідомив мені, що двічі доглядав Курца під час хвороби (свій вчинок хлопець, здається, вважав таким собі ризикованим подвигом), але, як правило, Курц волочився самотою, далеко в глибині лісу.

— Часто-густо, прийшовши на цю станцію, я змушений був чекати по кілька днів, перш ніж він з’являвся, — сказав мій співрозмовник. — Ах, він був вартий того, щоби на нього чекали… іноді.

— І щó він робив? Досліджував щось, чи що? — запитав я.

— О, так, звісно ж!

Хлопчина твердив, що Курц виявив чимало сіл і озеро, але не знав точно, де саме (а ставити йому багато запитань було небезпечно), проте, здебільшого, метою експедицій Курца була таки слонова кістка.

— Та ж йому на той час вже було нíчим торгувати, — заперечив я.

— Тоді він мав іще повно всякого добра, приміром, набої, — відповів арлекін, дивлячись убік.

— Тож, якщо говорити прямо, Курц робив наскоки, — мовив я.

— Не сам, звичайно! — кинув хлопець, пробурмотівши щось про поселення навколо озера.

— Курц змусив те плем’я помандрувати за ним, еге ж? — підказав я.

Мій співрозмовник трохи розхвилювався.

— Вони обожнювали його, — промовив.

Ці слова були сказані настільки незвичним тоном, що я допитливо глянув на нього. Дивно було бачити, як в арлекінові змішалися водночас прагнення і небажання говорити про Курца. Той чоловік мав великий вплив на його життя, цілком захопив його думки, підкорив усі його емоції.

— А чого ви очікували? — вибухнув хлопець. — Він прийшов до них із громом і блискавкою, знаєте… а вони ніколи доти не бачили нічого подібного. Він був страшний… Він умів бути дуже страшним… Не можна ставитися до пана Курца, як до звичайної людини. Ні, ні, ні! Тепер — просто щоби ви краще зрозуміли його — я скажу, що одного дня він хотів навіть і мене пристрелити… Але я його не засуджую…

— Пристрелити вас! — вигукнув я. — За що?

— Ну, у мене було трохи слонової кістки, яку я роздобув у вождя з одного села біля мого дому. Я часом, знаєте, полював для них… Ну, а пан Курц забажав забрати її собі. Він не хотів прислухатися до голосу розуму. Заявив, що пристрелить мене, якщо я не віддам йому слонівку і не заберусь геть… Він міг це зробити, тому що йому так заманулося і ніщо на цій землі не завадило б йому вбити мене суто для власного задоволення… І то була правда. Я віддав йому всю свою слонову кістку. На неї мені начхати! Але я не пішов геть. Ні. Я не міг його залишити. Певна річ, мені довелося бути обережним деякий час, доки ми заприятелювали знову. Тоді він удруге захворів. Потім мені знову довелося триматися осторонь, але я не заперечував. Здебільшого він жив у селах на березі озера. Коли спускався до річки, то іноді бував приязний зі мною, а іноді мені було краще остерігатися його. Ця людина дуже багато страждала. Він зненавидів усе довкола, але чомусь не міг поїхати. При нагоді я благав його повернутися додому, доки ще є час, навіть казав, що поїду з ним. І він погоджувався, але потім все одно залишався, знову полював за кісткою, зникав на цілі тижні; він забував про себе серед цих людей — забував про себе — ви уявляєте!

— Та невже… Він що, божевільний? — вигукнув я.

На що мій співбесідник обурено запротестував:

— Пан Курц не божевільний! Я чув, як він говорить, якихось два дні тому, й не наважився б навіть натякнути на таке…

Поки ми розмовляли, я узяв свого бінокля і розглядав узбережжя, намагаючись визначити, як довго тягнеться ліс пообіч будівлі й за нею. Усвідомлення того, що у цих хащах тихо, напрочуд безшелесно зачаїлись люди — такі ж тихі й безшелесні, як і цей зруйнований будинок на схилі, — змушувало мене непокоїтися. Вглядаючись в обличчя природи, я не знаходив жодного підтвердження тієї дивовижної казки, яку мені не стільки розповіли, скільки навіяли вигуками, знизуваннями плечей, обірваними фразами, натяками, що закінчувалися глибокими зітханнями. Ліс був непорушний, як маска, важкий, як замкнуті двері в’язниці, — він ніби таїв у собі приховане знання, терпляче очікування і неприступне мовчання.