Серце пітьми - Джозеф Конрад

вигляд воно було геть не їстівним, — це кавалки чогось схожого на напівсире тісто брудно-лавандового кольору, які вони тримали загорнутими в листя і часом відламували шматочки: такі маленькі, що здавалося, наче це робилося більше для годиться, аніж для насичення. Чому, диявол їх забери, ці дикуни не розправилися з нами від голоду (їх же було тридцять п’ять!) і не влаштували собі гарної вечері бодай раз у житті — це для мене й досі таємниця. Адже то були великі могутні чоловіки, не вельми схильні задумуватися про наслідки своїх дій, зате мужні й сильні навіть тоді, коли їхня шкіра вже не була такою блискучою, як раніше, а м’язи втратили пружність. Я розумів, що тут ми маємо справу з однією з тих загадок людської природи, які збивають з пантелику. І дивився на них із жвавим інтересом, але не тому, що мені спало на думку, ніби вони невдовзі можуть мене з’їсти. Хоча, мушу зізнатися, саме тоді я помітив — ніби побачив у новому світлі, — який хворобливий вигляд мають подорожні, і в глибині душі сподівався, палко сподівався, що сам я виглядаю не так… як би це сказати… так… неапетитно: фантастичне марнославство, яке цілком гармоніювало з тим станом напівсну-напівчутливості, який характеризував усі мої дні в той час. Можливо, мене трохи лихоманило. Бо людина не може вічно жити в напрузі. Мене доволі часто «трохи лихоманило», якщо то не була ознака інших хвороб — грайливий дотик лап отих нетрів, які лише розігрівалися перед справжнім наскоком у належний для того час. Так, я дивився на тих чорношкірих з такою цікавістю, як і ви дивилися б на будь-яку людину, намагаючись розгадати її спонуки, її мотиви, здібності, можливості й слабкості, які змушені були пройти випробування невблаганною фізичною необхідністю. Стриманість! Щó ж їх стримувало? Забобони, відраза, терплячість, страх… чи якесь поняття примітивної честі? Страх не може протистояти голоду, терпіння не здолає його, а відраза щезає там, де лиш з’являється голод; що ж до забобонів чи вірувань, чи того, щó можна було б назвати принципами, то вони не щó інше, ніж полова на вітрі. Чи пізнали ви диявольські страждання затяжного голоду, його виснажливі муки, чорні думки і дедалі глибшу лють? А я пізнав. На те, щоб як слід боротися з таким голодом, ідуть усі вроджені сили. Насправді простіше знести тяжку втрату й безчестя чи погубити душу, ніж перетривати таке голодування. Сумно, але це правда. Тож ті хлопці не мали жодної підстави для докорів сумління. Стриманість! Так само можна сподіватися стриманості від гієни, яка бродить серед трупів на полі бою. Але ось він факт, просто перед носом — факт сліпучий, як піна на морських просторах, як брижі на бездонній таємниці, — загадка ще таємничіша, ніж незбагненні нотки відчайдушного горя в тому дикому реві, що долинув до нас із берега річки, схованого за непроникною білизною туману.

Двоє подорожніх пошепки скоромовкою сперечалися про те, з якого берега почувся крик.

— З лівого!

— Ні, ні, де там! З правого, з правого, звісно.

— Це дуже серйозна справа, — врешті пролунав за мною голос начальника. — Я буду у відчаї, коли з паном Курцом щось станеться до того, як ми прибудемо.

Я подивився на нього і не відчув ані найменшого сумніву: він був щирий. Він просто був такою людиною, яка хоче триматися пристойно. Це те, що його стримувало. Але, коли начальник пробурмотів щось про те, що час уже якнайшвидше вирушати, то я навіть не подумав відповідати йому. Я знав, і він знав, що це було неможливо. Якби ми підняли якір, то наче зависли б у повітрі, десь посеред туманного простору. Ми не змогли б сказати, куди йдемо — чи то вгору, чи вниз за течією, чи по горизонталі — поки не врізалися б у берег, та й тоді ми не знали б, у який саме берег. Звичайно ж, я не рухався. Я не збирався знищувати судно. Важко було уявити смертоносніше місце для корабельної аварії. Навіть якби пароплав затонув не відразу, ми б все одно загинули — так чи інак.

— Я дозволяю вам ризикнути, — продовжив начальник, трохи помовчавши.

— А я відмовляюся йти на ризик! — відрубав я, і це була та відповідь, на яку він розраховував, хоча мій тон, можливо, здивував його.

— Тоді я покладатимуся на ваше рішення. Ви тут капітан, — сказав він підкреслено ввічливо.

Я повернувся до нього боком, на знак вдячності, і почав вдивлятися в туман. Чи довго це триватиме? Все виглядало безнадійним. Наблизитися до Курца, який добував слонову кістку в цих проклятих нетрях, означало наразитися на стільки небезпек, наче він був зачарованою Сплячою Красунею у казковому замку.

— Як ви гадаєте, вони нападуть? — спитав начальник довірчим тоном.

Та я не вважав, що вони нападатимуть, з кількох цілком очевидних причин. Густий туман був однією з них. Якщо дикуни відчалять од берега на своїх каное, то заблукають у ньому так само, як заблукали б і ми, якби спробували рухатися. До того ж хащі на обох берегах здавалися цілком непроникними — та все ж вони мали очі, які бачили нас. Звісно, пообіч ріки росли дуже густі кущі, але через підлісок напевне можна було пробратися. Але вздовж того незначного просвітку, коли туман піднявся, я ніде не помітив жодного каное — принаймні поблизу пароплава. Втім, головним, що робило ідею нападу немислимою для мене, була природа самих криків. Вони не були лютими, що сигналізувало б про ворожість намірів. У тих несподіваних, диких і жаских викриках мені непереборно вчувалося страждання. Так, ніби поява пароплава сповнила цих дикунів непогамовним смутком. Тож небезпека, гадав я, полягала хіба в тому, що по сусідству з нами вирували глибинні людські пристрасті. Навіть найпекельніше горе врешті може обернутися на насильство, втім здебільшого воно набуває форми апатії…

Бачили б ви, як дивилися на мене наші подорожани! У них не вистачало духу, щоби висміяти чи навіть зганьбити мене, але, думаю, вони гадали, що я збожеволів — од страху, мабуть. Та я прочитав їм кваліфіковану лекцію. Мої любі, непокоїтися нема через що. Бути насторожі? Ну, напевне, ви здогадалися, що я стежу за туманом, як кішка за мишею, чекаючи, доки він підніметься, але для чогось іншого очі нам наразі мало допоможуть, бо нас наче зарили, глибоко-преглибоко, у вовняну кучугуру. Так, саме її мені нагадував туман — теплий, задушливий, безпросвітний. Окрім того, все, щó я сказав, хоча й прозвучало вкрай дивно, цілком відповідало