Серце пітьми - Джозеф Конрад
Через дві години після того, як туман розвіявся і ми опинилися на відстані десь зо півтори милі нижче станції Курца, я помітив острівець. Ми щойно рушили й обігнули закрут річки, коли я вгледів посеред потоку порослий яскраво-зеленою травою пагорб. Нічого схожого поблизу не було, та варто було нам виплисти на ширше русло, як виявилося, що від того пагорба тягнеться довга піщана коса, а точніше — ланцюжок дрібних острівців, які виступали посередині ріки. Вони були безбарвні, наче розмиті, й ішли під самісінькою поверхнею води так, як людський хребет вимальовується під шкірою вздовж тіла. Тож виглядало на те, що я міг вести пароплав лише праворуч або ліворуч. Звісно, я не знав ні того, ні іншого фарватера. Береги здавалися майже однаковими, глибина теж мало відрізнялася; але мені повідомили, що станція розташована на західному боці, тому я, природно, скерував судно в західний прохід.
Не встигли ми завернути туди, як я помітив, що прохід значно вужчий, ніж мені здавалося. Ліворуч тяглася довга безперервна мілина, а праворуч був стрімкий високий берег, порослий кущами. Над чагарником зімкненими лавами стояли дерева. Їхні гілки густо нависали над потоком, а через певні проміжки подекуди витикалося над рікою чимале коріння. Звечоріло, ліс став похмурим, і широка смуга тіні вже лягла на воду. І у цій тіні ми поволі просувалися вперед, дуже повільно, як ви розумієте. Я вів судно, тримаючись дуже близько до берега, — там, судячи з показів жердини для промірювання глибини, було найглибше.
Один із моїх голодних і терплячих друзів-негрів вимірював водний рівень, стоячи на носі просто піді мною. Наш пароплав скидався на палубну плоскодонку. На палубі розмістилися два будиночки з тикового дерева[32], що мали двері та вікна. Котел був на носі, а машини — на кормі. Понад усією палубою тяглося легке накриття, що кріпилося на стовпах. Труба проходила крізь це накриття, а перед трубою піднімалася маленька будка, споруджена з тонких дощок, що правила за капітанську каюту. Там був штурвал, кушетка, два складаних стільці, крихітний столик, а в кутку, сперта на стіну, стояла наладована «мартіні»[33]. Спереду ця буда мала широкі двері, а праворуч та ліворуч — великі віконниці. Але вони, звісно ж, ніколи не зачинялися. Й цілі дні я стирчав там, на самому краєчку накриття, перед дверима. А вночі спав, чи принаймні намагався спати, на кушетці. Атлетичний негр із якогось прибережного племені, котрого вишколив мій бідолашний попередник, був рульовим. Він носив пару латунних сережок, загортався у синю тканину від талії до кісточок і думав, що весь світ обертається навколо нього. То був найбезнадійніший дурень з усіх, які мені траплялися. Допоки я за ним наглядав, він кермував доволі рівно, проте варто було мені відвернутися, як він одразу ж піддавався якимсь нападам паніки, тож наш каліка-пароплав міг узяти над ним гору будь-якої миті.
Я поглядав на жердину для вимірювання глибини і з жалем розумів, що з кожним наступним заміром річка дедалі мілішає, аж раптом зауважив, що мій помічник кинув роботу і розпластався на палубі, навіть не завдавши собі клопоту витягнути жердину на борт. Але він таки не кинув її, тож вона волоклася за нами по воді. Водночас кочегар, якого я теж бачив, ураз присів перед горном і втягнув голову в плечі. Мене наче хтось по голові вдарив! Та я хутко зиркнув на річку, бо нам треба було обійти корч, що виринув прямісінько перед судном. У повітрі хмарою пролітали якісь палички, маленькі палички: вони свистіли у мене перед носом, падали до моїх ніг і вдарялися об стінки капітанської будки позаду мене. Але на ріці, на березі й у лісі панувала мертва тиша — ідеальна тиша. Я чув лише важкі сплески при ударі колеса об воду і барабанний дріб тих паличок. Ми сяк-так оминули перешкоду… Але це були стріли, чорт забирай! Нас обстрілювали! Тож я кинувся до своєї каюти і зачинив вікно з боку берега. А той дурень-керманич, поклавши руки на стерно, тупав ногами, високо піднімаючи коліна, і плямкав, як загнузданий кінь. Бодай би його лихий узяв! Ми ж сунемося за десять футів од берега! І коли я визирнув праворуч, аби зачинити важку віконницю, то між листя угледів обличчя, якраз на рівні мого, і очі, що грізно та невідривно дивилися на мене; потім раптом, так ніби пелена спала з моїх повік, я розгледів у темній глибині переплутаних гілок голі груди, руки, ноги, палахкі погляди. Чагарник аж кишів рухливими й лискучими бронзовими тілами. Галуззя тремтіло, хиталося і шуміло, а з кущів вилітали і вилітали стріли. Нарешті мені вдалося зачинити вікно.
— Веди прямо! — гукнув я керманичеві.
А той тримав голову рівно і дивився вперед, але очі його закотилися: він уже ледве тупав ногами, а на губах виступило трохи піни.
— Ану цить! — закричав я люто. Проте так само я міг би попросити дерево не розгойдуватися на вітрі. Тож я вискочив назовні. Піді мною чулося гучне тупотіння ніг по палубі, приглушені вигуки. Урешті хтось заволав:
— Може, повернути назад?!
Попереду на воді виднілися брижі у вигляді латинської літери V. Що то? Ще один корч! А стрілянина розгорілася вже піді мною. Подорожні дали залп зі своїх «вінчестерів»[34] і просто зрешетили кулями кущі. Хмара диму піднялася і повільно посунула вперед. Я аж вилаявся: тепер я вже не бачив ані брижів, ані корча. І лише стояв у дверях, вдивляючись у далину, а стріли летіли і летіли цілими хмарами. Вони могли бути отруєні, але виглядали так, наче не могли вбити навіть кішку. У кущах все аж завило. На це войовничим вигуком відповіли наші дроворуби, а постріл гвинтівки прямо за спиною цілком оглушив мене. Я озирнувся: у буді ще було повно шуму і диму, тож я метнувся до штурвалу. Виявляється, той дурень-негр усе покинув, ні з того ні з сього відчинив віконницю і стрельнув з моєї «Мартіні-Генрі». Він стояв перед широким вікном і витріщався кудись, а я кричав, щоби він повертався, і водночас намагаючись вирівняти пароплав, який раптом почав відхилятися вбік. Простору для повороту не вистачало, навіть якби я хотів це зробити, а попереду,
