Серце пітьми - Джозеф Конрад
— Я почув, що він лежить безпомічний, і тому прийшов, скориставшись нагодою, — сказав росіянин. — Йому зле, дуже зле.
Я спрямував бінокль на оселю. Там не було помітно жодних ознак життя. Можна було розгледіти зруйнований дах, довгу глиняну стіну, що визирала з високої трави, троє маленьких квадратних вікон без скла, всі різного розміру: завдяки біноклю здавалося, що до них можна сягнути рукою. Я різко повернувся і тут побачив один із стовпів паркану. Пам’ятаєте, я вам казав, що був уражений спробою оздобити бодай щось на тлі такої руїни? Тож я придивився: першою моєю реакцією було відкинути голову назад, ніби від удару. Потім ретельно навів бінокля, придивляючись до кожного стовпця, і збагнув свою помилку. Ті кругляки на них були не прикрасою, а символом, вражаючим і загадковим, бентежним і хвилюючим, — поживою для роздумів, а також для стерв’ятників, якби вони зиркнули туди з неба, а ще — для всіх працьовитих мурах, які не полінилися піднятися на стовп. І вони справляли б іще сильніше враження, ті голови на палях, якби обличчя їхні не були звернені до будинку. Тільки єдина, перша, голова, яку я розгледів, дивилася в мій бік. Проте я був не такий приголомшений, як ви, може, подумали. Я відсахнувся просто через подив: сподівався ж побачити дерев’яну кулю, розумієте? Тоді спокійно навів бінокль на першу помічену мною голову. Чорна, висохла, кістлява, із заплющеними повіками, вона начебто спала на верхівці стовпа; зморщені сухі губи ледь розкрились, оголюючи вузьку білу смужку зубів, і посміхалися, посміхалися вічною посмішкою до якогось нескінченного й веселого сновидіння із непробудного сну.
Я не розкриваю комерційної таємниці. Бо, як пізніше мені розповів начальник, методи Курца значно зашкодили цій місцевості. У мене немає своєї думки щодо цього, але я хочу, щоби ви чітко розуміли, що жодної користі ці голови на стовпах не приносили. Вони лише показували, що панові Курцу бракувало стриманості у задоволенні різних його забаганок, йому чогось не вистачало, чогось зовсім крихітного, але та відсутність заважала Курцу, коли виникала нагальна необхідність, скористатися зі свого чудового красномовства. Чи усвідомлював він цей свій недолік, я не можу сказати. Думаю, що врешті-решт він це зрозумів — але у найостаннішу мить. Проте глушина доволі рано його знайшла і страшно помстилася за фантастичне вторгнення. Думаю, що вона прошепотіла йому щось таке про нього самого, чого він і сам не знав, те, про щó він не мав жодної уяви, допоки не став радитися зі своєю великою самотністю, — і шепіт цей виявився непереборно захопливим… Він голосно відлунив у Курцові, тому що нутро цього чоловіка було порожнисте… Я опустив свого бінокля, і голова, яка здавалася такою близькою, що з нею можна було б заговорити, відразу ж зникла у недосяжній далині.
Шанувальник пана Курца був трохи пригнічений. Швидко бурмочучи, він заходився запевняти мене, що не наважився зняти ці, так би мовити, символи зі стовпів. Він не боявся тубільців, і вони не заважали б, якщо вже сам пан Курц дав слово. Його влада була надзвичайною. Табори цих людей оточували станцію. А вожді щодня приходили, аби зустрітися з ним. Вони навіть плазували б…
— Я не хочу знати про жодні церемонії, що виконувалися при наближенні до пана Курца! — закричав я.
Цікаво: у мене було відчуття, що такі подробиці для мене нестерпніші, ніж ті голови, які сохли на палях перед вікнами пана Курца. Зрештою, це було всього лише дике видовище, а ці останні слова, здавалося, одним стрибком перенесли мене у темний край підступних жахіть, де оголена, цілковито відверта дикість була позитивним явищем, адже, вочевидь, мала право на існування під цим сонцем. Молодик дивився на мене з подивом. Гадаю, йому й на думку не спадало, що пан Курц не був моїм кумиром. Він забув, що я не чув його чудових монологів про… що там було? Про любов, про справедливість, про спосіб життя абощо. А цей хлопець, якщо він, звісно, плазував перед Курцом, робив це не гірше за найсправжніших тубільців. Він сказав, що я зеленого поняття не маю про місцеву ситуацію: тут стирчать голови повстанців. Повстанці! Яке наступне визначення мені судилося почути? Я вже чув про ворогів, про злочинців, про робітників — а ці були ще й повстанцями. А проте, бунтівні голови виглядали дуже покірними на своїх палях.
— Ви не знаєте, як тутешнє життя випробовує таку людину, як Курц! — вигукнув останній учень Курца.
— А ви знаєте? — запитав я.
— Я! Я!.. Я проста собі людина. У мене немає великих думок. Я ні від кого нічого не хочу. Як можна порівнювати мене з?..
Його почуття були надто глибокими, аби він міг висловити їх, і бідолаха раптом зламався.
— Я не розумію, — простогнав. — Я роблю все можливе, щоби зберегти йому життя, і цього достатньо. Я не причетний до всіх його справ. У мене немає жодних здібностей. Тут кілька місяців не було ні краплі ліків, ані шматочка дієтичної їжі. Його ганебно відштовхнули. Таку людину, з такими ідеями. Ганьба! Ганьба! Я… я… не спав останні десять ночей…
І його голос завмер у вечірній тиші. Довгі тіні лісу ковзнули донизу, поки ми розмовляли, і простяглися далеко за межі зруйнованої оселі, аж поза символічний ряд паль. Усе довкола оповив морок, хоча на нас іще сіялося сонячне світло, а річка досі розкішно вилискувала цілим обширом свого плеса, оточеного тьмяними понурими закрутами вгорі й унизу. На березі — ні душі. У кущах — ані шелесту.
Раптом з-за рогу будинку вигулькнули люди, які ніби з’явилися з-під землі. Вони щільним гуртом ішли у траві, яка сягала їм по пояс, і несли імпровізовані ноші. Враз той безгомінний простір і завмерле повітря пронизав крик, гострий, немов стріла, спрямована в самісіньке серце цього краю, і, ніби за помахом чарівної палички, потік людей — оголених людей зі списами, луками, мечами, щитами, з дикими поглядами й хапливими рухами — виринув на галявину перед темним та задумливим лісом. Кущі на мить затремтіли, трава загойдалася, а потім усе сторожко завмерло.
— Тепер, якщо він не
