Химера - Михайло Савович Масютко

— Ай справді. Чи ти битися не вмієш? — додав Решетніков. їм, видно, нудно було сидіти там, то вони й подумали собі — хай поборюкаються, а ми втішимося, дивлячися на їхнє борюкання. А я собі подумав: «Якщо ви мене заохочуєте до бійки, то чому мені не вліпити цьому придуркові».

І я йому вліпив, вліпив по щелепах. Та я не виважив свого удару. Чума впав, поваливши дерев’яний бар’єрчик, а з його рота на підлогу потекла кров. Махно витяг із аптечки, що висіла на стіні, жмут вати і почав витирати кров з обличчя Чуми, а Решетніков підійшов до телефону й закрутив ручку. Він дзвонив на вахту, викликав вохровців (озброєних охоронців), щоб прийшли по мене. Що йому відповіли з вахти, я не чув, та тільки за хвилину він одягнувся в кожух і сказав мені:

— Ходімо.

Йшли ми витоптаною зеками дорогою між снігових кучугурів, я попереду, а Решетніков за мною. До вахти було кілометрів зо три. За весь час дороги Решетніков не промовив до мене ні слова, і я його ні про що не питав. На вахті він зайшов у кімнату вохровців, наказавши мені стояти в коридорі.

Вохровці — озброєні охоронці. їхнім обов’язком було стерегти табір. Вони його стерегли з чотирьох кутів на вишках і біля табірних воріт. В їхній обов’язок входило конвоювання і вартування в’язнів, покараних карцером чи РУРом. У їхній обов’язок входило розстрілювати. Часті розстріли на Колимі, відсутність будь-якої відповідальності за життя в’язня і навпаки, заохочення начальства до вбивства в’язнів витворило з цих вохровців осіб з патологічною тягою до пролиття крові. Були серед них такі, що мучилися, як наркомани без наркотиків, доки не вбивали людину і не надивилися на її кров. Такі свої акції вони вчиняли під час конвоювання в’язнів або під час вартування на вишці, де вони навмисне провокували свої жертви на порушення норм ув’язнення. Найбільше славився такими вчинками в нашому таборі вохровець Морозов. В’язні остерігалися попадати під його конвоювання, обминали ту вишку, на якій він стояв. Решетніков вийшов, а мені наказано було зайти до вахтерської кімнати. Там при столі їх сиділо четверо. Серед них був і Морозов.

— Так ти вже нарядчиків б’єш?! — з притиском на словах вимовив старший з них, тримаючи в руках списаний сірий папірець — ордер на карцер.

Я мовчав.

— Тепер нарядчиків б’єш, а потім перейдеш на нас?!

Я мовчав.

— Четверо суток карцеру тобі за нарядчика. Морозов! Веди його у карцер, — сказав старший, подаючи йому ордер.

Морозов похапцем сховав папірця у кишеню і вхопився за карабіна.

— Ходім!

Дорога до карцера — це глибока траншея в снігу, в якій ледве могли розминутися дві людини. Щойно ми відійшли кілька кроків від вахти, як Морозов скомандував мені:

— Бігом!

Та я не побіг, я йшов поволі.

— Бігом!!!

Я не біг.

— Я сказав бігом!

І удар прикладом по спині. Від несподіванки я затупцював швидше, та відразу схаменувся.

— Бігти не можна, — сказав мовчки сам собі. — Уб’є і скаже, що я тікав. Удари посипалися на мої плечі й спину, та я не біг.

Коротка перерва — і брязкіт затвора карабіна. Кулю для мене загнано в дуло. Ось де спіткала мене моя смерть. Блискавично промайнуло в моїй уяві семеро голубів, ті, що прилітали до мене уві сні. «За сім днів ти будеш на волі», — німо прозвучали в моїх вухах слова татарина. Я став.

— Що ж ти робиш? — сказав я Морозову, обернувшись до нього лицем. — Мені залишилося сім днів до свободи, а ти мене вбиваєш.

Дивно, але це подіяло на ката, він опустив карабіна.

Морозов допровадив мене до карцеру. Там з мене зняли фуфайку і завели в невелике приміщення, збите з колод. У приміщенні карцеру було темно і холодно, як надворі. Крізь уривки променів світла, що мляво проникали крізь щілини сусіднього приміщення, я розгледів трьох людей, які лежали на підлозі й тулилися один до одного.

— Лягай до нас, — почув я голос з підлоги. Я опустився на підлогу й притулився до крайнього. Я зрозумів, що це туління — єдиний порятунок від замерзання.

У стінах, збитих з колод, були щілини, крізь які проникав у приміщення сорокап’ятиградусний мороз. Ми так лежали день і ніч. Найтепліше було тим, хто лежав усередині, тому ми час від часу мінялися місцями. Вставали ми тільки на обід. Обід — це склянка води й сто грамів хліба. Цей харч нам видавали крізь віконце сусіднього приміщення раз на день. Та пройшло три дні, і моїх співв’язнів повипускали. Я залишився сам на сам із колимським морозом. Це була найтяжча карцерна тортура для мене. Та я її витримав. І знову я в шурфі. Відпрацював день, другий, вийшов на роботу І на третій день, тобто на восьмий день після мого віщого сну. Видовбав одну лунку, другу, третю, почав четверту, глянув угору і побачив над собою обліковця Васька. Васьком його називали за його лагідну вдачу та невеликий зріст. Отож я побачив над собою обліковця Васька, того самого Васька, в якого місяць тому закінчився десятирічний термін ув’язнення. Тоді його викликали в контору і дали зелений папірець, де повідомлялося про його звільнення від ув’язнення. Та радість його була дуже короткою. Тут таки йому подали червоного папірця, де повідомлялося, що йому додається новий десятирічний термін ув’язнення. Я пригадую, в якому розпачі він тоді прийшов із тієї контори і як тяжко він страждав після того. Та таких, як Васько, тоді на Колимі було багато. В той час мало кого з політв’язнів звільняли, після відбуття терміну покарання, переважно, так як Васькові, слідом за зеленим папірцем подавали червоний.

Отож тоді, якраз на восьмий день після мого бачення уві сні сімох голубів, наді мною стояв Васько і весело усміхався.

— Кидай лома, студенте, й вилазь з ями, тобі свобода прийшла, — сказав він мені. Він, бідний, радів із чужої свободи.