Химера - Михайло Савович Масютко

Визволився я з цього морозяного пекла аж під осінь року 1942—го, коли мене мобілізували на війну.

Після закінчення війни, демобілізувавшись із Берліна, я побував у Києві. Виникла в мене думка розшукати рідню Михайла, розповісти все про нього. Та тут же цю думку заперечувала друга думка. А чи добре це буде? Може, живі ще його батько й мати? Як вони сприймуть це? Як подіє моя розповідь на них? Чи не зведе вона їх передчасно в могилу? Може, вони мають якусь іншу думку про долю свого сина? Може, сподіваються на його повернення?

Міркуючи так, я не наважився тоді розшукати рідню Михайла. Ну, а тепер, думаю, розповісти можна, і не лише для його рідні, а й для всіх тих, хто не схильний до забуття нашого минулого. Водночас хочу нагадати тим, кого оминули сіті сталінських людоловів, якою ціною створювався достаток їхнього життя.

м. Нова Каховка, селище Дніпряни

Я знав цього злодія, бо довелося мені разом з ним побувати у РУРі. РУР або БУР, або шизо — це тюрма в тюрмі, де заганяли за дрібні провини. За більші провини заганяли в карцер. Я знав його тільки в обличчя, ані імені, ні клички його я не знав. Проте я знав, що він не належав ні до сук, ні до придурків, а був такий же роботяга, як і я. Він підійшов до мене саме тоді, коли я, з’ївши свою вечірню порцію вівсяної каші, виходив з їдальні.

— Слухай, студент (так мене називали у таборі), ти хочеш консервів? — спитав він мене.

Я подивився на нього, як на неприкаяного.

— Яких консервів? Тут хоч би хліба коли-небудь хоч раз наїстися.

— А ми за консерви виміняємо собі хліба скільки захочемо. Я знаю місце, де консерви лежать. Склад є такий. Сука буду — не брешу. Підемо?

— Де?

— Тут не дуже далеко, на сопці. Я ж оце РУР відбував, нас ганяли на сопки по дрова, там якраз ми проходили попри той склад.

Я не вагався. Чого вагатися? Що я втрачаю? Якщо застануть нас вохровці (озброєні охоронці) і повбивають на місці злочину, то хіба це погано? Ніж помирати довготривалою смертю в муках від голодування, цинги й виснажливої праці, то чи не легше померти раптово? Один постріл — і тебе нема. Кінець усім твоїм стражданням.

— Підемо, — сказав я злодієві.

— Добре. Як тільки відбудемо перевірку і раби повкладаються, виходь до нужника. Я там буду тебе дожидати. Та візьми пошивку, щоб було в що набирати консерви.

— Гаразд.

Це було серед глибокої колимської зими. Якщо влітку на Колимі не буває ночей, то взимку день дуже короткий, не довший чотирьох годин. Це астрономічний день, а робітний день був незмінний як улітку, так і взимку. Сонце тут замінювала електрика. Електролампи та електропрожектори, які в’язні називали «юпітерами», були скрізь. Так що і на роботі, і в таборі ми були добре освітлені, хоч нас і покривала глупа ніч.

Коли в бараці вже всі лежали, я стягнув з подушки пошивку, скрутив її, запхав за пазуху, взяв рукавиці та й вийшов. Злодій дожидав мене на домовленому місці. Він провів мене туди, де до огорожі не сягав промінь прожектора зі сторожової вишки.

Тоді там табірна зона була огороджена не так, як тепер, де тягнуться два ряди густого колючого дроту, прикриті високим частоколом. Колимська огорожа була благенька. Це був не дуже густо натягнутий колючий дріт в один ряд, крізь який неважко було пролізти. Отож, коли ми підійшли до тієї огорожі, я нагнувся і натягнув угору нижній дріт. Злодій, розгортаючи не дуже глибокий сніг, легко проліз попід ним. А коли він опинився з другого боку, то звідти натягнув дріт, і я теж проліз тим самим лазом.

У ту пору стояв не дуже пекучий мороз — не перевищував сорока градусів. Сорок градусів на Колимі — це легкий мороз. Там рідко бувають вітри, і витримувати його не так важко. Та буває на Колимі, зокрема на крайній півночі, де був наш табір, мороз і поза сімдесят градусів. Такий мороз витерпіти важко. Тоді від того морозу стоїть туман — повітря розряджається, не дає дихати, той туман спирає дух. Проте і за таких морозів ніколи не припиняли роботи.

Ми стріпали із себе сніг і пішли. Злодій попереду, а я за ним. Сніг був не дуже глибокий, нижче колін, так що йти було не надто важко. Йшов я слід у слід за злодієм, і мені було легше, ніж йому. Пройшовши кілька гін, ми побачили вдалині на горі світло.

— Ото воно, — сказав злодій, обернувшись до мене.

— Далеченько, — відказав я.

— Нічого. Потрудимося тепер, та зате потім підхарчуємося.

Коли ми підійшли до сопки, то побачили на горі кілька довгих скирт, обгороджених колючим дротом. В одному кутку загороді стояла вишка, а з боків її розливалося світло прожекторів на скирти.

— Треба нам підійти так, щоб ми не потрапили у промінь юпітера, бо тоді нам хана тут, — сказав злодій, і ми зайшли у тінь скирт.

Коли ми вилізли на гору, нам стало видно на вишці фігуру людини, що спрямовувала дуло гвинтівки, а може, й кулемета, на скирти, у наш бік.

— Бач, як стережуть своє добро, — прошепотів злодій. Крізь дротяну огорожу ми пролізли легко й підійшли до скирти. Її було вкрито брезентом. Розгорнули сніг унизу й підняли край брезента.

Ставши на коліна, ми хапливо попростягали свої руки під брезент, та… пальці намацали не консерви, а людські голови й ноги.

— Оце консерви! — вирвалося з