Химера - Михайло Савович Масютко

Я кинув лома і видряпався нагору. Васько розказав мені, в який кабінет слід зайти в конторі, і я пішов.

Зайшов я в другий кабінет з правого боку коридору. Там за столом сиділа огрядна дама. Дама була така огрядна, що не вміщалася на одній табуретці. Під нею було дві табуретки. Вона спитала мене, яке моє прізвище, і веліла сісти на лавці перед столом.

Дама здивувала мене не лише своєю огрядністю, а й своєю мовою. Риючись у шухлядах стола, шукаючи, очевидно, мою справу, вона рясно пересипала свою мову матюками й огидними вульгаризмами, такими, які я досі чув тільки від злодіїв-рецидивістів. Та ще від вохровців. Ні, вона не мене банітувала. Ці слова вилітали з її рота ніби мимоволі, ніби як підтвердження того, про що вона думала. І я здогадався, що матюки в її мові — це опора її мислення.

Нарешті знайшла вона мою справу, витягнула з шухляди учнівський зошит, вирвала з нього один аркуш, склала його вчетверо і розрізала ножем на чотири частини. Під час цієї роботи вона теж не припиняла свого матюкання. Одну четвертинку залишила на столі, а інші сховала назад у шухляду. Витягла з-під стола штамп, хекнула на нього, притисла до папірця і почала писати. Мені видно було, що вона пише. Вгорі вона написала слово «справка». Далі писала, що ця довідка видана бувшому зекові, прізвище моє, ім’я й по-батькові, а далі про те, що мене звільнено з ув’язнення. На підставі чого — ніякого пояснення не було. Далі вона поставила печатку і розписалася.

Тримаючи в руках довідку і розглядаючи її, при виході з контори я віч-на — віч зустрівся з Морозовим. Він зупинився, подивився на мене так, ніби вперше побачив, і промовив:

— Так, не збрехав, правду сказав, за сім днів, а я тоді тобі не дуже й повірив.

Ця свобода була обскубана до самих колодочок. Полягала вона в тому, що жив я вже не в таборі, а за табором, недалеко від вахти в дерев’яній хатинці з трьома колишними зеками, яких було звільнено так само, як і мене. Роботу ми виконували ту саму, що давали нам у неволі, лише за ту роботу нам платили гроші, а ми за ті гроші купували собі харч, самі варили собі страви.

З Колими тоді нікого не випускали. Ми були приречені досмертно перебувати на тій непридатній для життя людини землі.

Вирвала мене з Колими війна. Мене покликали воювати 1942 року. Кулі війни до мене виявилися милосерднішими за кулі чекістів. Я залишився серед живих.

А ті сім днів до звільнення з неволі, що віщували мені в сновидінні семеро голубів, розтятися на сім довгих жахливих років.

Дніпряни, 1993

Ми, як кажуть, купаємося в золоті. Золото скрізь: під ногами, над головою, у наших руках. Напевне, не було в світі царя, щоб бачив стільки золота, скільки бачить кожен із нас.

Ось воно: розсипане великими й дрібними горошинками у щілинах скелі, потрощеної на дрібні скалки тиском вічної мерзлоти.

Ми щосили б’ємо скелю кайлами, видобуваємо з неї породу, пересипану блискучими горошинками, вантажимо породу на тачки і засипаємо нею вагонетки, що безперервно повзуть до бутари, де водою вимивають золото з породи.

Ми не любуємось блиском золотих горошинок. Він не викликає в нас тієї радості, яку викликає цей блиск у власника золотих монет. Поверхня золотих горошин місцями покрита червоним забарвленням, і нам здається, що то вони забарвились нашою кров’ю. Ми дивимось на ці блискучі кульки, як на винуватців нашої смерти. Бо всі ми вважаємо себе вже мертвими.

Це Колима. Сюди безперервно течуть усе нові й нові партії смертників. І нема вороття з Колими нікому. Хоч женуть сюди мільйони людей, не часто зустрінеш в’язня, що пробув на Колимі кілька років.

— До перших морозів проживете, — сказав нам бандит-каторжник, що пристосувався вже до цього життя.

Ми знаємо, що нас привезли сюди на знищення. Про це раз у раз нагадують нам дозорці, начальники та в’язні—битовики, тобто, кримінальні злочинці, які тут на легких роботах.

«Врагам народа нет места на советской земле. И. В. Сталин», — читаємо ми червоні лозунги над своїми головами. Вороги народу — це ми? Ми працюємо по 16 годин щоденно в неділю і в будень. 12 годин ми добуваємо золото — розбиваємо кайлами скелі та возимо тачками породу, а чотири години ми лопатами очищуємо скелі від порожнього ґрунту, що є суцільним глеєм. На мені, як і на кожному з нас, самі кістки й шкіра та тугі жили, що рухають наші тіла.

Нам щоденно дають 700 грамів житнього гливкого хліба, на сніданок — черпак вівсяної каші, на обід — тарілку перлового супу та шматочок солоної риби горбуші, на вечерю — черпак вівсяної каші. Наші зуби хитаються, а тіло вкривають темно-сині плями цинги. І ми дедалі переконуємося, що бандит помилився: ми не доживемо до перших морозів. Із кожним днем нас покидають сили. Ми не спроможні виконувати норми. А хто не виконує норму, того розстрілюють за саботаж.

А втім, розстрілюють не тільки за саботаж. Розстрілюють за крадіж золота, за антирадянську агітацію, за спробу втекти.

Крадіж золота — це коли в’язень, добуваючи породу, візьме в руки блискучий самородок і це помітить дозорець.

Антирадянська агітація — це коли хтось висловить незадоволення своїм становищем і це підслухає стукач, тобто чекістський шпигун.

Спроба втекти — це коли хтось відійде надто далеко від об’єкта роботи з надією попоїсти ягід голубиці.

Розстрілюють просто на копальнях, у околицях таборів і в спеціальних тюрмах-серпантинках. Хто потрапив у серпантинку, тому вже вороття нема.

Дехто випереджає свою долю: відмовляється виходити на роботу, і тоді такого розстрілюють негайно.

Так, бандит помилився. З тих, що приїхали зі мною навесні 1938 року, мало хто дожив до перших морозів.