Химера - Михайло Савович Масютко

кутках видовбувати дучки на сімдесят сантиметрів завглибшки. Рукавиці нам давали пошиті зі старих зеківських фуфайок. Залізо лома було набагато холодніше від повітря, і його мороз проникав крізь збиту вату моментально, пронизував мої пальці й долоні до кісток. Порятунок був тільки в тому, щоб якнайшвидше видовбати дучки і, опираючись спиною в одну стіну, а ногами в іншу, видряпатись на гору, де можна було трохи побігати, розігріти руки й ноги, що теж дубіли у старих латаних валянках. Коли дучки були готові, приходив підривник. Його кликати не треба було. Він зі свого сховку бачив, коли з якого шурфу вилазить копач. Підривник у видовбані дучки закладав амонал, підводив бікфордів шнур і, видряпавшись на поверхню, запалював його. Стався вибух. Невеликі грудки вилітали догори, а великі залишалися на дні ями. Як тільки дим від вибуху розвіювався, я знову залазив у шурф. Рвані шматки вічної мерзлоти викидав нагору лопатою з коротким держаком (з довгим держаком там ніяк було орудувати). І знову брався за лом, щоб довбати дучки.

Того дня на розводі до мене підійшов Алі Алієв. Це був молодий узбек, трохи старший від мене. Він був не з нашого барака, проте я знав його. Це був юнак незвичайної краси, узбецькі риси його обличчя не применшували, а збільшували його вроду. Він був стрункий і чепурно вбраний. На відміну від своїх земляків-узбеків, на яких від незвичної їм малокалорійної та безвітамінної їжі, виснажливої праці й лютих морозів дуже швидко нападали цинга і дистрофія, що обертали їх у «доходяг» і вкорочували їм віку, Алієв тримався міцно. Колись, ще влітку, він розповів мені про себе, що він закінчив Всесоюзну тімірязівську сільськогосподарську академію, та працював не довго, незабаром його забрали…

Яку роботу виконував він в ув’язненні, я не знав, знав тільки, що він не належав до «придурків».

Алієв підійшов до мене і спитав, чи я не в бригаді тепер працюю.

— Ні, не в бригаді, — відповів я йому. — Я тепер довбаю шурфи.

— То тобі все одно, де відпрацювати день, аби акцепт на тебе дали? — спитав він мене (акцепт — це підтвердження того, що в’язень відпрацював день).

— Безперечно, — відповів я йому.

— Я тепер вожу з лісу дрова для бойлерів, — пояснював він мені. — Числюся я там вантажником, проте я не навантажую машину, і не розвантажую її. У лісі вантажать лісоруби, а розвантажують кочегари бойлерів. Я хочу піти на сьому дільницю. Там я в своїх земляків виміняю за хліб верблюжі ковдри. Тут я продам їх за харчі. То, може, ти сьогодні поїздив би на машині замість мене? Акцепт на тебе дадуть. А я потім з тобою харчами поділюся.

— Гаразд, — погодився я.

Ми з Алієвим підійшли до того місця, де під схилами гори одні роботяги гарячою парою бойлерів розморожували породу вічної мерзлоти, другі набирали ту породу в маленькі коритця, видовбані з суцільного дерева, і під струмом теплої води з бойлерів вмілими порухами своїх рук відмивали крихти золота від землі. Там стояла вантажна машина, за кермом її сидів водій.

— Сьогодні він замість мене возитиме дрова, — сказав водієві, коли ми підійшли до нього. Водій хитнув головою на знак згоди. Це була не робота, а саме блаженство. У кабіні водія було тепло, за навантаження і вивантаження я й не брався.

Я не вилазив з кабіни ні в лісі, ні біля бойлерів. Це був чудовий відпочинок мені за всі роки каторги. Тоді на Колимі нам не давали відпочивати не то що дня, а й хвилини. Ми працювали взимку по 12 годин надень, а влітку нам часто продовжували робочий день до 16 годин. Ми не мали жодних вихідних. Ми навіть не знали, коли який день, бо в таборах не було ні радіо, ні преси. Реченець в’язня заповнювався суцільною безпросвітною роботою, яку він виконував у напівголодному стані. Отож, їздячи на машині і більше нічого не роблячи, я відчував таке задоволення, яке тепер мені навіть важко передати.

Закінчився робітний день. Це вже була глибока ніч. На Колимі робітний день з календарним днем дуже не співпадає. Якщо в пору короткого літа там не буває ночей, то взимку дні стають дуже короткі, до чотирьох годин. Отож закінчилася робота за темної ночі. Я зібрався йти до табору (тоді на роботу й з роботи ми ходили без конвою). Та коли я виходив з дільниці, дорогу мені перепинив нарядчик. Нарядчиком у нас був злодійчук із Москви. Він мав дві клички — Чума і Москва. На обидві він озивався охоче.

— Де ти працював? — спитав мене Чума.

— Я возив дрова з лісу до бойлерів, — відповів йому я.

— На тебе акцепту нема.

— Як то нема? Має бути.

— Ану ходім до контори.

Ми зайшли до дільничної контори. Там за дерев’яним бар’єрчиком сиділи при столі начальник дільниці Решетніков і прораб Махно. Махно відбув семирічне ув’язнення, з Колими його не випустили, бо тоді нікого не випускали звідти з тих, хто відбував там свій термін ув’язнення, а дали йому посаду прораба на дільниці. Решетніков сам приїхав на Колиму, завербувався заробляти гроші. Про таких там казали: «Ті, що приїхали по довгі рублі».

— На нього акцепту нема, — сказав їм Чума, та вони обоє байдуже подивилися на нас і сиділи мовчки.

— Де ти працював? — ще раз спитав мене Чума.

— Я возив дрова до бойлерів, — відповів йому я. Махно бачив, як я їздив на машині, проте нічого не казав. Чума зняв зі своєї голови шапку До навушників тієї шапки були пришиті довгі ремінці.

— Де ти працював? — ще раз спитав мене Чума.

— Я возив дрова з лісу

Чума з розмаху хльоснув мене по обличчю ремінцями своєї шапки. Мене обпекло, як ударом батога.

— На тебе акцепту нема! — І ще раз удар по обличчю.

— Нема на тебе акцепту! — І удари ремінців раз по раз посипалися на моє обличчя.

— А чого це ти, студент (так називали мене на Колимі), стоїш і терпиш, — обізвався