Химера - Михайло Савович Масютко
За межами житлової зони стояв довгий барак, удвічі довший за наші. Коли ми йшли на роботу чи з роботи, то проходили мимо нього. Ми знали — це барак доходяг. «Доходяга» — це в’язень, що підійшов уже до самого краю свого життя. Там були в’язні вкрай знеможені згубною працею, биті цингою, що ледве рухалися, там були биті колимськими морозами безвухі й безносі з ампутованими ступнями, що лазили навколішки. Знали ми й про те, а іноді й бачили, — як там орудують санітари, відібрані з карних злочинців. Вони там заступали і терапевтів, і хірургів. Ці «хірурги» вправно зрізали ножами обморожені вуха й носи, а обморожені пальці на руках і ногах відтинали великими чорними ножицями (такими у нас колись стригли овець), виготовленими у місцевій кузні. Свіжі рани перев’язували драним лахміттям зі старої зеківської білизни. А тих доходяг, що наближалися до смерті через дистрофію та цингу, вони нічим не лікували. Вони надавали можливість їм тихо вмирати. Був на весь табір один лікар-незек. Дуже рідко він бував у цьому бараці. Не було йому там роботи, всю роботу за нього виконували санітари-злочинці. Сам він полюбляв хвалитися: «Я насамперед чекіст, а потім уже лікар».
Мені згодом самому довелось побувати в цьому бараці, коли я обморозив пальці на правій нозі. Та, на моє щастя чи нещастя, санітари-злочинці не обчикрижили мої пальці. Саме на той час приїхала з Москви бригада лікарів для випробування нововинайденош препарату заглушення чутливості. Ото вони мені й зробили ампутацію без чорних ножиць, викликавши в мені нечутливість своїм препаратом.
Ось коло цього барака, ідучи з роботи, я й побачив Михайла Лиха. Він та ще кілька доходяг сиділи під стіною барака проти сонечка, що спускалось до обрію. В ту пору воно ненадовго ховалось за гори і створювало на колимській землі чудну ніч-сутінку. Я не підійшов тоді до Михайла, надто був стомлений. Та за декілька днів я наважився перебороти в собі втому і відвідати його. Мене ніхто не зупинив і не поцікавився, чому я йду до барака. В бараці була задуха від тління напівживих людей. Серед них переважали азійці — узбеки, туркмени, казахи. їх насамперед хапала цинга, позаяк організми їхні не зносили безвітамінного харчування. Проте немало там було й наших українців. Не скоро я розшукав Михайла. На мій гук він не відзивався. Ідучи вздовж нар, я пильно вдивлявся в обличчя лежачих людей. З лівого боку його не було, і лише у правому ряду нар я його побачив. Я привітався і заговорив до нього, проте у відповідь не почув нічого. Він дивився на мене очима, затягнутими каламутним серпанком. Його губи поволі ворушились, по обличчю пробігло спазматичне тремтіння, проте ні півслова він не вимовив. Я зрозумів, що він мене пізнає й розуміє, та не може говорити. Я присів на нарах коло нього і почав його втішати. Говорив, що треба триматися, не піддаватися силі хвороби, говорив, що тут його підлікують і що він буде знову здоровий. Я це говорив йому, та сам не вірив своїм словам. Перед і мною була напівмертва людина. Я вклонився йому на прощання, проте він не відреагував жодним порухом свого обличчя.
Скоро після цього Михайло помер. Йому не пробили голову молотком з довгою ручкою. Тоді ще не було такого наказу, щоб пробивати голови мерцям. Такий наказ з’явився значно пізніше, після того, як до деяких мерців у сирій землі поверталося життя. Вони виривалися із своїх неглибоких могил і напівголі, з фанерною биркою на нозі приходили до своїх мучителів. А ще цей наказ передбачав запобіжний захід, щоб між мерців часом не затесався хтось живий. Не поклали Михайла й у штабелі з людських тіл на сопці, де їм належало лежати довгу колимську зиму, аж доки розмерзнеться земля і легше буде вирити ями. Його разом з такими, як він, мертвими доходягами поскидали у вирву, створену вибухом заряду амоналу, і прикрили грудками кам’янистої колимської землі. Якщо тіло його опинилося на глибині нижче 80 сантиметрів, то воно й тепер лежить нетлінне, позаяк колимська земля глибше ніколи не розмерзається.
Мені порятунок прийшов несподівано. Висипаючи жорству з тачки на естакаді, я оступився, впав з п’ятиметрової висоти на кам’янисту землю і розтрощив собі коліно. Це було під кінець роботи. Опираючись на уламок дровиняки, я дошкандибав до табору. Там мені помазали коліно зеленкою. А на ранок мою ногу так рознесло, що довелося розпороти холошу. На роботу мене не погнали. Півмісяця я відпочивав. Біль був нестерпний, а все ж я почував себе набагато легше, ніж у вибої. Коли я вичуняв настільки, що міг ходити без палиці, мене направили працювати, та, як травмованому, дали легшу, ніж у бригаді, роботу. Був там на всю копальню один екскаватор. Цей екскаватор міг пересуватися тільки по дуже рівній дорозі. Якщо він наїжджав хоч на маленький горбочок чи вибоїну, ланцюги його гусениць рвалися, і він зупинявся. Отож тому екскаватору треба було ретельно вирівнювати дорогу. На ту роботу й направили мене. Нас, троє зеків, лопатами, кайлами й ломами вирівнювали йому дорогу. А коли екскаватор працював на одному місці, ми сиділи без діла. На такій роботі вже можна було існувати. Хоч голод нас мучив так само, як і у вибої, а цинга не покидала нас, зате зникла загроза загинути від виснаження чи бути розстріляному за невиконання норми.
На початку сорокового року мені прийшло звільнення. Це був час, коли Єжова було усунено від влади, і засуджених за явно сфабрикованими справами звільняли. Разом зі мною в нашому таборі було звільнено ще кількох людей, та не було серед них нікого з тих, кого привезли разом зі мною з Києва, бо всіх їх уже не було серед живих. Прийшло звільнення і Михайлові Лиху. Про це мені розповів днювальний барака. Його викликав «опер» (тобто, оперативний уповноважений) і допитувався, чи не знає він, де тепер Михайло.
Хоч мене було звільнено від ув’язнення, та не було звільнено від Колими. Нікого з колишних в’язнів тоді не випускали з цієї землі, відгородженої від світу морями та горами. Ми, звільнені з ув’язнення, змушені були працювати на тій же копальні, лише жили не за колючим дротом. Перевага наша над в’язнями
