Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

VII

Сподіванки Виштакових мужів були небезпідставними. Апсих не мав наміру затримуватися на боролищі і пригнічувати присутністю мертвих волю і розум живих. Повелів одній із турм віддати землі потятих, всіх інших посадив на коней і повів далі від боролища. Авари так і поклали собі: веде на тиверців. Аж ні, міряли путь по підгір’ю лише до раннього надвечір’я, в надвечір’я стали на перепочинок. Хакан-бег так і сказав привідцям турм:

— Січа жорстока була, а отже, й виснажлива. Даю ніч на веселіє і півдня на сон. Приготуйте для воїв ситну їжу і щедрі питва. По перепочинку знову підемо.

А до свого намету, властиво, на поляну біля намету, покликав найдостойніших.

— Маємо добре помислити, терхани мої, — сказав, коли сіли колом, — як діятимемо далі. Та передусім вдовольніть себе стравами, звеселіть серця напоями. Коли вої заслужили цього, то ви, терхани, і поготів. Я п’ю, — підвівся і став над усіма, — п’ю за привідцю тьми Форисина. Це його ратний умисел дозволив нам ущент погромити найсильнішу антську рать — дулібську. Лишається погромити тиверців — і всі інші анти перестануть бути силою, спроможною погрожувати нам.

Форисин сидів, не підводячи очей. Зрештою теж звівся, і доволі різко.

— Чи подобає так, хакан-бегу? — запитав і пильно подивився на Апсиха. — Чи подобає, кажу, тримати річ во славу живих і забувати про мертвих, тих, хто заслонив нас собою на боролищі і тим самим дозволив нам узяти гору над дулібами? Одміни слово, хакан-бегу, воздай хвалу передусім потятим. Це вони були найхоробріші серед усіх нас.

Апсих зблід, терхани ж перезирнулися. Усі-бо знали: він і колись, за кагана, не терпів тих, хто дозволяв перечити йому в чомусь. Невже стерпить зараз? Форисинова зухвалість поза всякою пристойністю, одначе й Форисин — не хто-небудь, син великого Баяна, привідця тьми і брат Дандала, Єлемунда, ще з півсотні каганових синів, котрі сидять уже в сідлі й тримають у руці меча. А крім того, він сьогодні справді заслуговує найвищої похвали. Це його зусиллями повержено дулібських ратників і тим самим надано можливість потяти найбільш упертих і непохитних серед них — княжу дружину. Як возбуяєш гнівом супроти такого і явиш свою зверхність над таким?

— Мертвим, терхане, воздають належне ті, кому велено лишитися на боролищі і здійснити цю повинність. Невже не тямиш, тому й повів вас звідти, аби живі менше печалилися смертю стійбищ своїх? Ми взяли гору над дулібами — ось що має бути на мислі в кожного по січі. Це те перше, що кажу тобі на твою гірку і несправедливу речницю. І друге. Хоч ти й син великого Баяна, не забувай найповажнішого покону в родах аварських: молодшим не личить возносити себе над старшими, їм належить скорятися волі старших. Вітець твій не на тебе, а на мене поклав повинність вести аварські турми на антів і не залишити з сього роду-племені кореня на землі. Тож сідай і слухай, що велітиму.

Він не став уже запрошувати радних до страв і напоїв, повів річ про наміри свої коли не завтра, то післязавтра погромити тиверців, про повинність кожного з терханів у майбутній січі, і тим доволі мудро, ба непомітно якось приспав усіх. Діяв не так, як хотів Форисин, та водночас і погодився з Форисином. А те не могло не втихомирити ханича. І сів та слухав, як мислить хакан-бег погромити тиверців, що повеліває кожному з терханів, не минаючи, ясна річ, і його. Одним був подивований, і неабияк: сам Апсих іде на Тивер, а його, Форисина, посилає заволодіти Волином і дулібами? Чого б то? Таки вірить, що лише він, Форисин, спроможний упоратися з цим і стати потім тудуном[27] на дулібах чи не хоче, аби лишався тут, серед війська, і мав можливість об’єднатися з Дандалом та виступити купно з ним супроти хакан-бега? Таки не хоче, мабуть, аби найвизначніші ханичі були при купі. Чимось іншим пояснити його рішенець важко.

І хотілося ханичу підвестися й сказати Апсихові чергове слово супротиву: хочу йти на тиверців, бути купно з усіма, і не міг сказати того. Комусь же справді треба іти на Волин і доконати дулібів. Чому це має робити хтось інший, а не він, котрий найбільше відзначився в погромі Келагастової раті?

Змовчав тоді, як мовчав і пізніше, коли пили та їли на Апсиховій бесіді. Лиш опісля вже, полишаючи застілля, шепнув братам своїм, тим, кому найбільше вірив і до кого мав сердечну прихильність:

— Зайдіть до мене.

І вже як зайшли та всілися в наметі, мовив притишено:

— Річ, братове мої, піде про важливу таємницю. Таку важливу, що я не всім у роді нашім можу звіритися нею. Чи згодні ви заприсягтися, що берегтимете її, мов зіницю ока?

Брати ширили очі й мовчали.

— Вона стосується роду нашого?

— Хвалю за розум, Хафізе. Саме так, стосується роду нашого, і так дуже, що може погрожувати йому загибеллю.

— Клянусь! — твердо заприсягнув Хафіз.

— Клянусь! — наслідував його ще один ханич.

— Коли це стосується роду нашого, — виструнчився перед Форисином третій, — заприсягаюся честю: берегтиму довірену мені таємницю, мов зіницю ока.

Форисин був задоволений їхньою одностайністю.

— Тоді слухайте, що казатиму. Мене, як знаєте, хакан-бег посилає супроти недобитих дулібів. Ви ж підете купно з ним на Тивер і тиверців. Як тільки прибудете, знайдіть спосіб зустрітися таємно від усіх з Дандалом і повідати йому: супроти нас, синів великого Баяна, замислено пагубне діло. Дандал яко старший має подбати, аби той злий умисел не став жорстокою дійсністю. Чули, негайно має подбати про це, інакше всіх нас може спіткати доля Башира.

VIII

Князь Радим, а з ним і всі Волотовичі ждали на Келагаста перші п’ять діб, ждали й шосту. Більше, гадали собі, він не повинен затримуватись. Та минула шоста, минала й сьома доба, а дуліби не об’являлися поблизу.

— Щось сталося чи князь-привідця навмисне діє всупереч вашій домовленості? — звернулися до стольника.

Світозар знизує плечима.

— Сам не втямлю. Легковажності в діяннях князя на дулібах не бракує, та щоб так аж надто… Що, коли йому спало на думку піти до перевалів та удостовіритися, де зараз Апсих, а то й стати на перевалах і не пустити його за гори.