Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
— Зберімось із силою, братіє возлюблена моя! — знову подав голос Келагаст і доволі дужо як для язвленого. — Попереду мало вже обринів, та й ті безвусі. Розметаймо їх мечами та сулицями!
Князь вихопив неураженою правицею сулицю, зручно виважив її над собою й запустив у першого, що трапив на око, обрина.
— Князь здолав, братіє! Долаймо обринів і ми!
— Берімо над ними гору!
— Гор-ра-а! Гор-ра-а!
Котрийсь, метнувши в обрина сулицю, налетів тієї ж миті на смертельно ураженого і все ще не поверженого супостата, вихопив із його тіла броню свою й цілився запустити її вдруге, котрийсь, не метаючи, облюбував у вихорі січі жертву і вибив ударом під серце з сідла, а інший мав надмір сили в руках і захотів приголомшити обринів дивом: настромив першого-ліпшого з чужинців на сулицю, підніс, ніби мару якусь, і кинув через себе. Його подвиг не забарилися наслідувати й інші. Видовисько те сталося в змиг ока і неабияк приголомшило аварів. Ті, що були найближче до дулібів, отетеріли і стали жертвою власної розгубленості, всі інші оступилися чи ввібрали голови в плечі і подалися пріч.
— Гора! Гора! — торжествували дружинники, покладаючи усі свої, які могли ще бути, сподіванки на Дністер і піший заступ, що його, напевно ж, встигли уже виставити послані князем ратники.
Гнали коней чимдуж, а проте недалеко втекли. Обри швидко стямилися й завважили, як мізерно мало їх, тих, що вихопилися з їхнього зашморгу, а завваживши, відчули докори сумління.
— Кого ви випустили, бевзі! — надривалися в гніві терхани. — Там дулібський князь! Наздогнати і взяти живим чи мертвим!
Наздогнати — не те, що стояти супроти антів стіною. І духом возбуяли Форисинові мечники, і коней приострожили, і гналися такою чисельною турмою, що земля дудніла під ударами копит. Та одразу ж і збагнули: надолужити втрачене не зможуть уже. Доки монялися, стенувшись не так давно, та зважувались бути рішучішими, Келагастові дружинники досягли Дністра і кинулися в його води. Збагнули і добули луки та стріли.
Бистроплинна течія Дністра ненадовго затримала рештки дулібських мужів серед річки. І все ж того було доста, щоб затримка стала фатальною. Аварські стріли летіли в неприкриті спини Келагастових мужів. Коли не сотні, то десятки на одну. А така хмара стріл не могла розминутися з мізерною купкою дружинників. Багатьох розшукала в ті короткі миті, коли мужі долали течію. І серед тих багатьох — князя Келагаста. Він був уже посеред Дністра, ба навіть ближче до супротивного берега. Мав намір повеліти тим, що лежали у заступі і цілилися в обринів: «Не дайте аварам вийти на цей берег ріки», — та не встиг сказати те, як самого настигла аварська стріла. Якусь мить боровся ще з пекучим болем у грудях, бачив, як іде круговерть далина з усіма її зеленими знадами, і, вже вивалюючись із сідла, відчув доторки холодної, не так давно збіглої з гір бистриці. А далі зникло і те, останнє, відчуття.
Дуліби уперто боронилися на правім березі Дністра, а все ж не вистояли в жорстокій січі з турмами Апсиха. Видимо переважаюча сила взяла гору над хоробрістю і самопожертвою. Замертво впали ратники, котрих князь встиг зібрати й виставити супроти Форисинових турм, поріділи до решти й тисячі Таля та Ситника, не пощадила морана й самих воєвод. Лише Виштаку пощастило зібрати докупи уцілілих, посадити піших ратників на коней і пробитися тією з’єднаною силою через аварські лави, а вже там, поза лавами, сховатися в хащах Прикарпаття. Їх було до болю мало, решток Келагастової дружини, раті ополченської. Про виправу супроти обрів — бодай якусь — годі було й думати. І це найбільше гнітило воєводу. Сидіти в хащах не випадає, треба йти кудись. А куди? До князя Радима, який тому, мабуть, і не починає дійової виправи супроти обрів, що жде помочі від інших князів землі Троянової, чи на Волин, де є син княгині Данаї Мезамір і є сподіванка зібрати під його руку дулібську рать та стати супроти обрів, боронити роди свої і землю свою?
Думав, вагався і таки скликав усіх, що були при ньому, чільних мужів.
— Що робитимемо, братіє?
Ті, на подив і радість воєводі, не вагалися, в один голос заявили: тра йти на Волин; там є княжич, онук славного Добрита, Є й люд дулібський, а він раніш не лишався байдужим до княжої речниці, зараз і поготів не лишиться, віддасть князеві і старого і малого, аби тільки оборонив його від обрів і безліття, що гряде купно з обрами.
— А як бути з тими, котрі впали на боролищах?
Питав хтось із ратників, і те його питання ударило всіх по найболючішому. А справді, як? Боролище он яке велике, на десятки поприщ[26] розкинулося по один і по другий бік Дністра і на тім боролищі —труп на трупові. Де — суспіль дуліби, де — суспіль обри, а де — і ті, і другі. Як полишиш їх на втіху звірам і крукам? Покон не велить робити того і боги покарають. А тих, що лишилися жити, обмаль, тоді як авари повсюдно. Вийди та об’яви себе в такім числі, як є, не забаряться приострожити коней і потяти всіх, хто лишився ще.
— Може ж, вони знімуться та підуть звідси?
— Якщо й-підуть, то не всі. Їхніх теж лежить немало. Когось залишать, аби зібрали та поховали за їхнім поконом.
— Є інша гадка, — подав голос один із сотенних. — По хащах лісових переховується люд поселянський. Треба піти комусь із нас до нього й сказати старійшинам, най підуть до обрів і вблагають їх дати їм, поселянам, дозвіл знести докупи потятих та віддати вогню. Не звірі ж ті обри, мають пристати на се, коли не хочуть, аби землею пішов мор та подавив і решту, що вціліла на боролищах.
— Розумно, —
