Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя - Яцек Денель

Зате старий віслюк квітнув. І безперестанку малював.

Художник існує не для того, щоб оббирати короля, розділяти майно, здійснювати владу, керувати армією — його влада є непомітною і обмежується кількома ліктями побіленого полотна, на якому він малює могутніших за себе: відьом і генералів, бісів і магнатів, у чиїх руках сам є повільною іграшкою. Одні можуть його запроторити до в’язниці, зачинити в колючому нутрі Залізної Діви, засудити й спалити, інші — задушити спокусами, накликати найпаскудніші хвороби, відібрати бажання жити, висмоктати чоловічу силу, задушити дитя в лоні дружини, відвернути добру карту.

Смійтеся з підвалів інквізиції, з крикливих генералів, з розповідей старих бабів про відьом — але не дивуйтеся, коли цей сміх заведе вас на непевні ділянки. Вже краще ставити князям свічку і відьмам недогарок, а час від часу для заспокоєння сумління замастити владу й чари в хитрий спосіб: так, щоб Зло не довідалося, в чому справа.

Він малював старого короля-рогоносця, його розпусну, кирпату дружину і Ґодоя, вгодованого Ковбасника, що розклався на камінні? Малював. А нового короля Фердинанда, який розігнав усю цю компанію і сів на троні, малював? Хіба один раз? Він поїхав до Сараґоси, віддав полотна на корпію, написав портрет героїчного захисника Палафокса? Поїхав, віддав, написав. Але орден від французького короля прийняв. Після чого третього травня побрів на пагорб, щоб зробити ескізи з іще теплих трупів розстріляних, бо це йому може знадобитись. І знадобилося. Коли згодом йому замовили чотири картини про повстання, рисунки виявилися доречними. Веллінґтона він також намалював, як і Палафокса, на коні, зрештою, на ще мокрому Бонапарті — і тільки це поєднувало портрети старої королеви, англійського генерала та герцога сараґоського — і щоразу фатальний кінь. Золоті позументи, обличчя, груди під мусліном, шия обскубаної цесарки… все це він малював безпомильно. Але всіх коней він малював, як гігантських псів.

Інший портрет короля Пляшки замовив якийсь депутат із Перу, який став мадридським радником; батько трохи крутив носом, але коли довідався, що Бонапарт від’їздить з усім двором до Андалусії і не з’явиться в його майстерні особисто, то наказав принести йому ґравюру з портретом і на раз-два відтворив її в медальйоні, а під медальйоном і над медальйоном — що кому до вподоби: ангели, Слава, що дме у сурму, Перемога із золотим вінцем, дівчина в короні як алегорія Мадрида з гербом на блискучому щиті — одне слово, увесь цей лиск і позлітку, що так подобається всім малим людцям, які присмокталися до владної цицьки.

Однак не встиг Веллінґтон зайняти Мадрид, старий борсук затер Бонапарта і написав на медальйоні Constitución. Він поквапився, бо Бонапарт невдовзі повернувся і треба було його знову малювати — його щастя, що знайшлася ґравюра з портретом, запорпана в купі паперу для розпалу в каміні. Не минуло й кілька місяців, як Веллінґтон розбив французького пияцюру під Віторією, і старий наказав Діонісіо, одному курдупликові з майстерні, замалювати Жозефа і знову написати там Constitución. Не встиг Фердинанд повернутися до Іспанії і знищити конституцію, як треба було видалити напис. Останнім там був саме жабоподібний Фердинанд, але, здається, вони знову збираються щось переробляти.

Мені здавалося, що він слабне — був глухий віддавна, але поволі почав також втрачати зір і мружити очі, коли схилявся над мідною пластинкою й уважно спостерігав за рухом різця. Доктор Арріета дав мені зрозуміти, що це не потриває довго. Як він помилявся…

Він буркотів дедалі частіше, правду кажучи, безперестанку — навіть мати втрачала з ним терпіння. Вона приходила до мене, до кутової кімнати, в якій я просиджував цілими днями — одягнений або розхристаний, у старому халаті — й розпочинала свою літанію нарікань на мою ледачість, на хворобу, на життя в домі, як у монастирі — але, водночас, із-під її слів проривалися тонни втоми та невпевненості. Вона ніколи відкрито не нападала на батька, але його вибухи злості, його невірність і постійні претензії до цілого світу всім були добре відомі.

Я лише раз почув від неї справжню скаргу; прийшов на Калле-де-Вальверде, батька не було, він поїхав на полювання, а може, малював десь за межами Мадрида, а вона вже другий день наводила весінні прибирання. Так, це було, вочевидь, під час весінніх прибирань, бо тільки тоді, раз на рік, батько погоджувався на прибирання майстерні, хоча після повернення ще протягом кількох днів було чути його гнівні стогони, прокльони, крики, коли він не міг знайти якогось пензля або різця; і справді, в цьому балагані завжди важко було що-не-будь знайти, але після прибирань він мав кого за це звинувачувати. Ми стояли в коридорі, біля дверей до майстерні, спостерігаючи, як служниця вимітає зсередини пил, грудки фарб, смужки ганчір’я та білий пил, що висів над підлогою малими хмарками.

«Усе через це, — буркнула мати, — через цей білий пилок». Я глянув на неї і запитав: «Що? Що значить усе?». А вона розгладила складку на рукаві й відповіла: «Ну, все. Похорони малих, викидні. Твоя слабкість. І інші речі, про які я навіть не хочу думати. Мій брат, а твій дядько Франсиско добре на цьому розумівся; насправді він був художником, але цікавився хімією, привозив книжки, навіть із Франції, і пояснював мені це, зрештою, твоєму батькові також, писав йому на папірцях, бо вже тоді… це було після того, як він приїхав з Кадиса, якимось дивом вилікуваний, але глухий… От тільки він на це не зважав. Олив’яні білила й цинобра. Цинобри тут стільки ж, що й у ліках, але білила, скільки тих білил ішло, арроба