Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя - Яцек Денель

такі сни, як мені. Але від цього не захистить навіть глухота. Уві сні я чую кожне потріскування гілки під ногою відьми, яка крадеться на шабаш із кошиком новонароджених, кожну ноту в захриплому вереску солдата, якого настромлюють на парканний кілок, сміх дурного велетня. Від цього неможливо втекти, ця країна виє в мені.
розповідає Хав’єр

Якби хтось мені сказав, що так поведу себе, я б висміяв його й обклав останніми словами, — казав я собі й щільніше загортався у плащ, бо віяв жорстокий вітер, несучи вулицями пісок, шматки каміння і сморід війни, анітрохи не послаблений купами квітів, якими вітали Веллінґтона. Однак я йшов. Я казав собі, що коли розбійники або заблукалі солдати з якогось розбитого полку вже його витягнуть із повозки на бездоріжжі, коли переріжуть горло Леокадії, дітям розіб’ють голови об ступицю колеса, а його розпанахають від живота до ключиці й залишать на дорозі конати, відходячи з торбами, наповненими реалами, мені буде жаль половини спадку. Але йшлося не про спадок. Йшлося про дещо, чого я не міг собі пояснити — тож ішов, посвистуючи. І свист допомагав мені йти.

розповідає Франсиско

Я завжди це повторюю: те, що жандарми осоружні та дурні — не вигадка карикатуристів; ті, що з’явились у нас посеред ночі, гримаючи, б’ючи прикладами у двері і всіх піднімаючи на ноги — хоча якраз я на це скаржитись не повинен, бо розбудила мене лише Леокадія, що спочатку шарпала мене за плече, потім, через відсутність реакції, за вухо — були немовби взяті з найгірших карикатур. Та ще й рисованих невмілою рукою: незґрабність рисунку, крикливі кольори; провінційний художник, та ще й після чарки.

Що робити — певна річ, скрині були запаковані й готові до подорожі, певна річ, ми не мали дозволу на виїзд із міста. Хтось на нас доніс. Хто? Не знаю. Служниця, праля, чоловік Леокадії? Донощиків, як собак, до кожної нової влади вони бігають наввипередки, а в їхніх кишенях ще дзеленчать мараведи від попередніх, що прихиляли вухо до їхніх нашіптувань.

Один одного… (Unos а otros). Серія «Капричос».

XV
Прочани

Темрява, яка накрила світ — розлога й густа; йти через неї нестерпно важко, ноги грузнуть по кісточки в зігнилій чорноті, збурена чорнота хлюпоче, насичені чорнотою хмари пересуваються темним небом, немов купи обважнілого від чорнил промокального паперу, яким осушували листи з якнайгіршими вістками.

Однак вони безперестанку йдуть, їх довга процесія не має початку, вона тягнеться звідусюди, з-поміж гір, з усіх брам міста, з воріт старих палаців і з-під дверей будинків, з монастирів і подвір’їв; вони тягнуться спочатку поодинці, але що далі, то їх більше, і то більше вони

об’єднуються, кульгають посполу, злипаються докупи. Чернець у капюшоні поруч із шаленцем із ковінькою, лисуватий мислитель зі стиснутими губами, що дивиться водночас покірно та допитливо, і тут же поруч музикант виконує sainetes, так широко відкривши рота, що в нього можна вкинути чорний помаранч. Волоцюги й жебраки, таємна поліція у плащах і циліндрах і maja в удовиній мантилії, яку вона охоче скине, якщо для цього буде нагода.

Промінь світла видобуває їх із темряви, а вони збиваються докупи, не знаючи, чи розсипатися від надміру блиску та пишноти, чи насмілитись і йти далі, аж до самої високості.

Місто хворе, вражене пліснявою та тифом, десятьма карами, гнівом і відчаєм, а чужинські війська міняються в ньому місцями, як струмені тарганів у різнобарвних панцирах — тим часом тут, над річкою Мансанарес, у Сан-Ісідро, б’є джерело світла найпершої яскравості, до якого вони горнуться, мов нерозумні нічні метелики.

Лише опинившись на відстані простягнутої руки, вони розуміють: те, що заливає їх блиском — монстр. Це можна помітити в їхніх округлих очах. Деякі навіть тоді цього не бачать.

XVI
розповідає Хав’єр

Щоразу інші війська тяглися через випалений ґрунт, між полями, засіяними зерном зі споришем, кров усмоктувалась у пісок, немовби хотіла досягти центру землі, а через нашу вуличку, а потім через міст Сеґовії проїжджали чергові повозки, чергових заможних дам везли прогулянкові карети із щільно зачиненими вікнами, з-за яких не було видно ні банта, ні пасма волосся, ні жодного блиску діамантової брошки.

Ніщо не могло вивести його зі стану самовдоволення. Він відновився на посаді королівського живописця, зробив величезну серію ґравюр із боями биків, день у день щось рисував. Якщо не рисував, то віддавав накази старому Феліпе, який тоді, зрештою, зовсім ще не був таким старим, а потім стежечками переходив до кущів малини та до артишоків, піднімав гілочки, обнімав, цілував.

«Закоханий у ріпу» — віслюк, що скорчився в поклоні перед зеленню.

Ніщо й ніхто не міг його зворушити. Якийсь активіст звинуватив його у співпраці з французами, бо за наказом Пляшки він допоміг вибрати з королівських колекцій найцінніші твори, які пізніше вислали ненаситному курдуплеві до Парижа — він з легкістю виправдав себе тим, що, крім кількох шедеврів, на які й так вказали окупанти, витягав з підвалів і горищ найгірше лайно. Хтось іще доніс, що він отримав від Пляшки баклажана — отримав, але не носив; він роздобув листа від парафіяльного священика, кількох свідків — і все пішло як по маслу. Якийсь чинуша вишпортав у головному складі секвестрів картини, винесені з палацу Ґодойї, та полетів до Таємного штабу суду інквізиції, мовляв, такий-то намалював голу бабу — його навіть збиралися віддати під трибунал інквізиції, і нічого. Не було жодних наслідків. Урешті-решт,