Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя - Яцек Денель

Наступного дня я навіть не одягнувся нормально, накинув лише сорочку, кітель і побіг до майстерні; лише наказав Ґумерсінді позбирати звідти мій учорашній одяг, щоб я його не замастив, коли буду шарпатися за мольбертом. Кілька пензлів у мене геть засохли — бо я також, як нехлюй, упав у ліжко, не прибравши після себе; але інші вдалося врятувати, і тепер, використовуючи навпереміну то великі пензлі-щітки, то тонкі, як патик, я видобував колоса з темряви. Наступні шари фарби формували велике, атлетичне тіло, щоразу більше заокруглюючи його на великих м’язах, надаючи йому три виміри; з одного боку — мідні, грубі полиски на засмаглій шкірі, з другого — темні тіні й сплутані патли на голові; син землі у своїй первісній силі постає вищим за вершини Піренеїв і показує французикам, хто тут ким буде правити, хто кого битиме, хто кому не підскочить вище носа.

В обід батько, який працював десь у місті, прислав свого помічника Асенсіо Хулію принести йому трохи сієнської фарби, скипидару і лляної олії — Хулія ввійшов, кивнув мені головою й заходився обшуковувати шухляди та переглядати полиці; але раптово в цьому порпанні він підняв очі, немовби тільки тепер усвідомив, що я малюю. Хав’єр Ґойя, посміховисько для всіх, художник, який не намалював жодної картини, стоїть біля мольберта в кітелі й на полотні чотири на чотири фути не так навіть малює, як відливає великий пам’ятник, створює гіганта, який викликає серед великої армії такий переполох, що навіть не мусить повертатися великим обличчям до тих олов’яних солдатиків, не мусить їх ні змітати залізною рукою, ні здувати; достатньо його присутності, плечей широких, як гірське пасмо, кулачища великого, як божевільня.

Бабаки (Los Chinchillas). Серія «Капричос».

«Твій малий малює», — написав мені на папірчику Хулія. А я йому кажу: «Що ти мелеш, Рибалко», бо ми називали його Рибалкою, по батькові, рибалці. А він мені пише: «Я не мелю, він малює». «Що?» — запитав я. Бо що він міг малювати? Ну, що? Ну, я питаю, що ж він міг малювати, нероба, що лежить цілий день на боці, як баба, і все, чим він займається, — це перегортання сторінок у книжечках. «Піди поглянь», — написав Хулія. Тож я наказав йому завезти мене на Калле-де-лос-Рейес. Грюкаю у двері, мені відчиняє якась нова служниця і щось бурмоче. Запитую: «Де хазяїн?». А вона знову щось бурмоче і не хоче мене пускати — ну, я її на тому порозі мало мацати не почав. Але часу не було, тож ловлю її тільки за руку, отут, ближче до цицьки, й кажу: «Я — батько хазяїна, а тепер замість патякати покажи мені, де хазяїн, бо я ненавиджу балакучих бабів!» Вона заткалась і показує, що він, мовляв, у майстерні. Я забіг туди, стрибаючи через дві сходинки, маючи увесь час силу в литках і стегнах, заходжу — і справді. Стоїть скурвий син біля мольберта, здригнувся, бачу, що здригнувся, але вдає, буцімто мене не помітив, мовляв, він такий начебто зосереджений. Добре, нехай і так буде. Я підкрадаюся немовби збоку — і справді сучий син. Малює. Уже закінчує. Трохи схоже на мою підробку, кольори розтікаються, коні страшні, але хай уже. Йому ніколи не вдавалися тварини, і мені, правду кажучи, також; я міг набазграти будь-який портрет, але від самої думки про кінний портрет я аж пітнів. Якби король замовив мені кінний портрет цілої родини, то я б, мабуть, луснув; один кінь — це вже занадто, і так у ньому ніщо ні до чого не пасує, зад, як м’яч, голова худа, невідомо звідки ростуть ноги, кара Господня. Я дивлюся, дивлюся, він мене весь час бачить і знає, що вже не може вдавати, що не бачить, тож показує, що все-таки бачить. Що він немовби здивований. І жестами показує. А я дивлюся, мружу очі, роблю міну і кажу: «Гииии… гииии… таааа…».

Ми стояли там обоє. Один я малював вояків у русі, змішував фарби на палітрі, додавав краплю цього, краплю того, досипав цинобри і сієнської фарби, накидав бризки хмар на мідну шкіру колоса, займався всім тим, що треба було ще зробити; другий я у цілком іншій сцені, хоч і в тому самому місці, обігрував у голові чергові жести та слова. Я бачив, як заходить батько, з посмішкою на обличчі, бо йому вже розповіли, що його син-невдаха взявся за великий твір і намалював колоса, який захищає героїчну Іспанію від загарбника. Я обігрував це в голові, як театральну сцену, без кінця: він підходить до мольберта, очі в нього стають великими, наче блюдця, в цих очах сльози. Сльози зворушення. «Сину, — промовляє він, — ти малюєш!» Неначе каже своєму синові після чудесного зцілення: «Сину, ти ходиш!» або «Сину, ти бачиш, ти прозрів!». Усе, що було в мене відібрано, я отримав, усе, що стримувалось, було відпущено. І я знав, як він вмочує пензель у фарбу, як король намочив пензель у пурпуровій фарбі й намалював Веласкесу хрест на чорному кафтані, про що він колись мені розповідав і показував на невдалій ґравюрі, відбитку якої він вирішив не робити — і так само, як король, він пише у правому нижньому кутку «і J». Перша картина Хав’єра. Ще раз: «і J». Перша картина Хав’єра. Ще раз: «І J». Перша картина Хав’єра. І ще раз. І ще.

Дорослий чоловік не надається до маніження, тож я лише буркнув щось і сказав, що прийшов по ще одну пляшку скипидару, яку забув узяти Рибалка.

Він не промовив ані слова, щось лише буркнув, мугикнув під ніс, узяв скипидар, по який прийшов, і більше я його не бачив. Зі сходів ще тільки долинули його гучні слова: «До побачення,