Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя - Яцек Денель

«Так не робиться, — сказав я, — це обман». І вийшов, а всі з цього дуже сміялись. І прицмокували, мовляв, наскільки я схожий на цього іншого Маріано, на Маріано у фальшивому капелюсі.

Широко, широко розливається життя: воно пливе, молочне від місячної повні, між зарослими лісом пагорбами і здається безкраїм, вільним; навесні воно широко розливається, а восени хутко прямує до дельти різноманітних закінчень.

Але цей шум, цей тихий шум — це не шум води і не шум листя у високих кронах дерев — стрімке пересування тонкої, живої нитки, що скручується, немов дощовий черв’як, немов жила, в якій пульсує кров; пересування у прастарих пальцях, ороговілих по краях і вкатаних там, де пропливають чергові нитки, нестримно.

Ніхто не бачить їхніх облич, вони залагоджують свої оборудки за нашими спинами, але точно є відразливими: старість і суворість перетворила їх із жінок на безстатеві сіро-бурі маріонетки з великими кирпами, косматими ніздрями, полисілими бровами, що відкидають тіні на каправі очі. А палюхи? Погляньте на ці палюхи — сухотні, грубі, селянські, для копання землі та розкидання гною, а не для занять тонкою ручною працею: висновування, відмірювання й обтинання людського життя. Ось у яких руках ти опинилася, душенько. Забруднених, товстошкірих. Ти сидиш зі зв’язаними за плечима руками, загорнута якоюсь шматиною, ти можеш небагато: помахати лише лівою стопою, моргнути повікою. Бо саме стільки й означає твоя воля — ти не мореплавець, а шматок корка, який пливе туди, куди захоче хвиля.

Тебе годували дурницями про відьом, які накликали хвороби, варили молоко в коров’ячому вимені, несли яйця, вкриті кабалістичними знаками. Про відьом, що літали високо над світом богобоязних, похилених над землею людей, про відьом, що мастилися салом з вішальника і сідлали мітли чи вила — але немає гірших, немає інших відьом, ніж ці: Клото, Лахесіс і Атропос. Одна тримає в ручищі моток, обвитий навколо маленької фігурки — так, це ти, це ти, душенько, анімуло, ваґуло, бландуло[10] — і швидко розмотує наступні вузлики. Друга малою іграшкою, змією, що ковтає власний хвіст, відмірює наступні цикли: весна-літо-осінь-зима, весна-літо-осінь-зима і ще раз, і ще раз, але морщить лису брову, бо їй чомусь здається, що цих повернень забагато. Третя дратується, постійно клацаючи чорними ножицями, що скрегочуть від застиглої крові. Зиґ-ґзиґ, зиґ-ґзиґ.

Зв’язаного, тебе несе невідомо куди понад осяйним розливом ріки, і ти відчуваєш лише пульсування в зап’ястях, обв’язаних пульсуючою ниткою життя — це твоя кров стукає у стіну тієї крові.

«Я зовсім ні на що не хворий, — укотре повторював я, — просто хочу спати й відпочивати». А Ґумерсінда викликала чергових лікарів, які обстежували мене, киваючи головою, ставили дурні запитання зі стражденними мінами, нюхали сечу і роздивлялися її на світлі, міряли пульс, прикладали п’явки, наказували ковтати ліки. Але я не був хворий. Просто на двадцять п’ятому році життя відчув, що я ніяка не людина, а дерев’яна маріонетка, і нитки, прив’язані до моїх плечей, ліктів, долонь, колін і стоп, до моїх повік і губ, були відрізані й лежать на підлозі, як довгі, мертві пасма волосся. Маріонетки з обрізаними нитками — непотрібні, їх зачиняють у скринях і закопують. Або принаймні кладуть на полицю, де вони можуть спокійно лежати, не тривожені маріонетками, одягненими в чорні шати лікарів, ані однією, особливо набридливою маріонеткою в жіночій сукні, ані дещо підупалою фігуркою старого кабана, який залізає в будинок і винюхує те, що найбільше любить, свої ласощі, свої трюфелі: гниття, смерть, хвороби.

Мама також до мене приходила. Але не казала мені майже нічого: вона розуміла. Вона була закопаною все своє життя. Як самиця крота, що прориває коридори в масній землі, народжує і втрачає чергових малюків, ховає їх, щойно вони застигнуть, шукає найкращі корінці для свого чоловіка-запліднювача. Я ставив її собі у приклад. Накривав голову подушкою, повертався до стіни й казав собі: дивись. Провести тридцять п’ять років, як притиснута каменем квасолина, що тільки випускає білі паростки, шукає навпомацки світло та повітря. Бути хазяйкою, дружиною багатія і провести тридцять п’ять років у ролі служниці, що догоджає хазяїну в усьому, але попри це завжди менш важлива за бій биків, за sainetes, за якогось шкільного друга, з яким він обмінюється численними листами, за натурниць, за чепурних жінок, за картини, за всю решту світу. Що було менш важливим за неї? Щур, який пробіг через подвір’я, лист? Розлита вода, жмут котячої шерсті?

Вона сідала на моє ліжко і мовчки дивилася на мене. Я поволі відвертався від стіни. Маріонетка з обрізаними нитками нічого не робить швидко, їй для цього бракує сил. Подушку, якою нещодавно затуляв обличчя, я підкладав під голову, широко розплющував очі й дивився в очі їй, і схоже було, немовби ми пересипали чорну землю з очниць до очниць, із камінцями, лялечками хрущів, корінцями, з липкими грудками глини та набухлим насінням трав, з очей до очей, без слів, без кінця.

Тато був хворий. Не так, як дідусь, що нічого не чув і треба було просити маму, щоб написала йому на аркуші те, що я хотів йому сказати, не так, як бабуся, коли залишалась у своїй кімнаті, до якої не дозволяли заходити нікому, крім служниці з ліками, не так, як я, коли був змушений залишатися вдома, лежати каменем у ліжку й пити бузковий сік, щоб піт лився ручаями. Його тіло