Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя - Яцек Денель

Виходячи, я зустрів на сходах Ґумерсінду, якусь сполохану, зі скуйовдженим волоссям на голові; я схилився до неї, аж кучерик волосся полоскотав мені ніс, і сказав, що повернуся пізньої ночі, коли Хав’єр засне; щоб вона обов’язково мене чекала й пустила, чоловік у моєму віці не може стояти довго на порозі посеред холодної ночі. Вона чекала й пустила. «Хав’єр упав на ліжко одразу ж після того, як ви вийшли, — написала вона, — боюся, чи він не хворий; він у гарячці, в нього очі горять». Я посміхнувся і кажу їй: «Дівчино, ех, дівчино, це нормально, ти одружилася з художником, а в художникові диявол горить — і в старому, і в молодому. Навіть якщо він з вигляду дещо, гм, охлялий». Я взяв два великі канделябри з їдальні, запалив свічки, зачинився в майстерні й наказав не заважати, хіба би молодий прокинувся; я роззирнувся, куди в разі чого дати драла, розставив канделябри біля самого мольберта й дивився.

Ех, сучий син. Ховався. Мовляв, нічого такого, все ладком, гарненько. Як у єпископа на обіді. А тут кігті показав. Обличчя, ніс — не дуже, але волосся, оці жирнющі патли — чудові. Кулак має немовби забагато кісток, а лікоть — чудовий. Коні — відомо. Хоч деякі ще нічого. Нічого, виживуть. Але сміливість цього темного трикутника у правому нижньому кутку, його контраст із малими фігурками — чудовий. Гірші ці дерева в далині, трохи схожі на печериці. Ну, і хмари, гарматний дим, крізь які видно це блискуче, мускулясте тіло… у нього під руками мала бути якась ґравюра з «Гераклом» Фарнезе… ех, а ці тіні чудові! Чудові. Так нічого не видно, тому я повитягав свічки з канделябру і приладнав за стрічкою капелюха. Ось, будь ласка. Мені подобається, що він повернутий задом. Невідомо, що це таке — сила? Але і якесь страждання, цей момент, коли велетень напружується — як осліплений Самсон, у якого відросло волосся, і помститься зараз ворогам, тим, як їх, філістимякосьтак. Це мені подобається, це чудово. А ця потужна смуга, тінь між хмарами, що йде від плеча до краю? Жодного тобі вилизування, жодного бабрання, справжній чоловічий живопис! Оці тварини трохи рядочком, занадто рівно. Але в цілому — тьху-тьху; ми ще разом малюватимемо плафони в Ескоріалі!

От тільки цей чорний кінь ліворуч — це вже насправді… зараз — я дістав палітру, розчинив трохи вохри, трохи темно-синьої фарби, трохи костяного вугілля, і виправив йому той дивний горб. Ну, і ще трохи.

Наступного дня я спав допізна — коли розплющив очі, побачив над собою Ґумерсінду; вона схилилася наді мною, стривожена, з таким виразом обличчя, наче з хвилини на хвилину мала стати вдовою, яка веде одягнену в чорне дитину на могилу батька. «Ну, що?» — запитав я. А вона немовби прокинулась, набрала в рот води, підвелась і сказала: «Що? Нічого. Вже давно полудень, а ти в ліжку перевертаєшся, Божий день марнуєш». Розвернулася, прошурхотіла сукнею і вийшла з алькову, гупнувши дверима.

Останніми днями я зривався з ліжка на світанку, щойно з’являлося світло для малювання — я немовби відчував це шкірою, немовби в мені поселився півень, що співає на світанку «Ха-а-а-а-в’є-е-ере, Ха-а-а-а-в’є-е-ере» і тягне мене до мольберта, як маріонетку, змерзлого, з чимось ледь накинутим на голе тіло. Й одразу до посудин із пензлями, з олією, зі скипидаром, змішувати фарби, відходити від полотна, підходити знову. А тут — нічого подібного. Спокійно одягнувся і вже в сурдуті пішов до майстерні. Картина собі як картина. Нічого особливого. Придивився лише до коня в лівому кутку — як я міг так дати маху? Тож лише закасав рукави й обережно, щоб не капнути фарбою на одяг, виправив по-дивному плаского коня. Ну, і ще трохи.

Авжеж, я відклав картину на якийсь час. Приходив туди іноді подивитися, чи не тріскає імпасто. Коли настав відповідний час — іще запитав Асенсіо — я покрив її лаком. І вона стояла так, на мольберті, невідомо навіщо, як докір. Навіть якщо я ходив з поверху на поверх, грав увечері в карти, бавився з дитиною, я знав, що вона стоїть там, з усією своєю таємною силою в гігантських м’язах, якої все-таки виявилося недостатньо. Урешті-решт, коли мені стало нестерпно жити з нею під одним дахом, я наказав запакувати її і послав батькові на вулицю Вальверде. Повернувшись, посланець сказав: «Він просив привітати вас, ясновельможний пане». Привітати. Давайте без жартів.

Батько? Чи малював батько? Я щось із дитинства пригадую, мені було буквально кілька років — ми пішли до дідуся й бабусі, і за умови, що я нічого не чіпатиму, мені дозволили ввійти до майстерні й побачити, як дідусь мене намалював. Я зовсім не збирався нічого чіпати, на мені був чорний костюмчик із викотистим коміром з мережива, й боявся, що я його замащу, бо всі казали про мене, що я виглядаю як маленький принц. І я боявся, що якщо порву холошу або торкнуся чогось брудного, а там усе було брудне, вони перестануть так казати. Дідусь наказав мені сісти на стілець, але я показав йому, що він чимось замащений, а в мене чистий одяг. Він страшенно розреготався й пішов по чистий стілець; поставив переді мною пюпітр із нотами. «Тому що ти любиш співати», — сказав він. І я мусив сидіти там нерухомо, а довкола не було нічого цікавого, тільки якийсь бруд і старі картини. Одна з голим чоловіком. Але я боявся запитати дідуся, що це за картина, зрештою, я не зумів би йому цього показати. Лише коли бабуся прийшла із шоколадом — дідусевим у філіжанці, моїм у простому горнятку, щоб я його не побив — тоді й запитав, що це за картина. А вона сказала мені якимось таким теплим голосом, що це татусь намалював, бо татусь — також художник. Це мене страшенно здивувало, але я одразу ж