Ukrainian dream «Последний заговор» - Василь Зима
— Конкретно, що я маю зробити?
— Все, о чем сегодня шла речь в Пирогово, ты должен изложить на бумаге и передать мне. Кто были эти люди, что они хотели лично от тебя, какие задачи они перед тобой поставили — все, Марк, все ты должен нам сообщить.
— Я ніби не глухий. Ви казали, що вам те й так відомо.
— Известно, Марк, но нам нужно знать, честен ли ты.
— Я таки дозволю собі погратися в правдолюбство. Скажіть, а на якій підставі ви наважуєтесь вимагати в мене суто конфіденційної інформації, яка стосується мене особисто, мого приватного життя і життя рідних мені людей? І хто дав вам право на прослуховування моїх телефонів, на те, аби ви стежили за мною, рилися в моїх паперах? Я хотів би знати, на підставі яких документів і розпоряджень це робиться? Я ж не стежу за вами й не питаю, з ким ви трахалися сьогодні ввечері? Я не дам вам жодної інформації, я не надам вам ніяких свідчень, усе, розмову закінчено, я хочу спати, і в мене просто болить голова. Пока.
Марк поклав слухавку і відчув, як на чолі виступив піт і рука враз перестала його слухатися, хвилювання було настільки сильним, що йому сперло дихання і так неприємно занили м'язи. Йому страшенно захотілося зараз зателефонувати Даші чи кільком найближчим друзям, які залишилися в нього в Києві, і просто поговорити з ними ні про що, помовчати в слухавку й поставити їм кілька найважливіших у житті питань. Але телефонувати він нікуди не буде, Марк це знав і тому просто підвівся й пішов на кухню, сів на стілець, налив у склянку соку, і, коли в кімнаті задзвонив телефон, його це чомусь зовсім не здивувало…
— Алло.
— Марк, не спишь?
— Hi, не сплю.
— Так, подрывайся давай и во «Фридом», у меня для тебя информашка есть.
— Я спати хочу.
— Да потом поспишь, Марк, информация же уйдет.
— А що, до завтра ніяк не почекає?
— Нет, никак, ты же знаешь, я бы не звонил, если бы дело не стоящее было.
— Я прийду, Стасе, тільки ти дивись мені, підсунеш якусь херню, наб'ю морду, чув?
— Не вопрос, Марк.
Марк вимкнув телефон і пішов одягатися. Стаса він знав давно і міг припустити, що в нього дійсно могла бути якась важлива для нього інформація. Стас — типовий представник золотої молоді, розбещений мажор, син впливового політика, який час від часу приходив додому п'яним і говорив Стасу те, про що в газетах не пишуть і по радіо не розповідають. Стас напевно знав, яка інформація може бути цікавою Марку, і тоді він телефонував йому і призначав зустріч. Востаннє така зустріч відбулася ще півроку тому, саме коли приймали бюджет. Марк дізнався кілька важливих подробиць про особливості розподілу бюджетних коштів між окремими регіонами. Тоді та інформація так і залишилася в його голові, Марк півроку тому був зовсім не тим Марком, яким він став тепер, і ризикувати здоров'ям, життям і власною безпекою заради правди він не хотів. Тепер він не те щоби аж так хотів ризикувати, ні, він просто зрозумів, що постійно балансувати між правдою і неправдою довго не зможе, рано чи пізно впаде до ями, а падати Марк не хотів. Крім того, він вірив, що встигне зробити собі досить гучне ім'я й нажити кілька впливових і відомих ворогів — це, як він вважав, дасть йому необхідну гарантію безпеки, і принаймні за резонансні матеріали його вбивати побояться, аби не кинути на себе тінь і не стати ворогами свободи слова. Про те, що може сказати Стас, Марк думав, їдучи в таксі. Йому здавалося, що йтиметься про нещодавнє вбивство відомого кримінального авторитета, який не досидів у в'язниці всього якихось півроку і в поверненні на волю якого не були зацікавлені досить впливові люди. Марк не любив «Фрідом»: тут постійно було багато дурних і п'яних дівок, які вішалися на шию й пили за його рахунок, недалеких мажорів, які вихвалялися один перед одним своїми авто, костюмами, квартирами та яхтами, що стояли в портах на французькому узбережжі Середземного моря, а ще — менеджерів, креаторів, продюсерів, кліпмейкерів середньої руки, які говорили про все поспіль, клеїли дівок і намагалися вдавати із себе багатих і незалежних, хоча насправді були бідними й дуже залежними. Ще там були геї, яких Марк також не любив, і тому, коли увійшов до клубу, одразу набрав Стаса, і, побачивши його за барною стійкою, стрімко пішов туди, не звертаючи уваги на тих, хто був навколо нього, тому що їм до нього, як і йому до них, не було зовсім ніякого діла.
— Привіт, жучаро. Ти як? — Марк подав руку, Стас її потиснув.
— Нормально. Ты где пропал?
— Я пропав? Це ти заліг на дно, не чути, не видно.
— Я в Лондоне был.
— Що робив?
— Так, шарился с пацанами, дурь курил, на футбол ходил. Как всегда, ты знаешь.
— Чого кликав? Є щось?
— Да тебе бесполезно информацию выдавать, все равно в эфир не пустишь. Как и в прошлый раз.
— То було півроку тому, зараз усе змінилося. Ти кажи.
— Короче, Марк, мне вчера информашку папик подогнал по этому заводу-гиганту, который хотят олигархам продать. Ты знаешь, там же нет оснований для его приватизации, он внесен в реестр предприятий стратегической важности и вообще приватизироваться не должен.
— Ну.
— К тому же он рентабельный процентов на пятьдесят, люди деньги получают, все нормально.
— Ну.
— Гну, Марк. Его будут опускать понемногу, чтобы довести до банкротства, а потом купить за бесценок. Я знаю, кто этим будет заниматься, да только ты имен не называй, рискованно все-таки. Так, намекни, что, мол, возможно искусственное доведение до банкротства.
— Ти мене вчити будеш, Стасе! — Марк замовив вина й обвів поглядом зал. Але він не встиг випити вина. Коли бармен налив йому сто п'ятдесят грамів «Шардоне»,
