Ukrainian dream «Последний заговор» - Василь Зима

денег этих не будет, ты это знаешь. И ты, вместо того, чтобы пообещать ей, что квартиру обязательно купишь, говоришь ей правду и идешь спать к своей старой подруге, больной триппером, потому что тебе больше некуда идти. Пусть он узнает, каково отказаться от мечты, которой ты жил многие годы, только потому, что твоя мечта всем до задницы, и ты ходишь, носишься с ней, а тебя все посылают, все тебя считают идиотом, которому просто больше всех надо, и так проходят годы, и ты, когда тебе переваливает за тридцать, спиваешься и идешь искать работу с окладом в восемьсот гривень и забываешь обо всем, что делало твою жизнь осмысленной и интересной. Пусть он это переживет! — хлопець крикнув і, схопивши стілець, кинув ним об землю. Більшість із тих, які стояли поряд, зробили те ж саме, а дівчина зі східним обличчям підійшла до психотерапевта й, узявши його за підборіддя, тихо промовила: «Ходімо». — Він устиг помітити, як кумедний здоровань залазить на парту крикнути, що наступний сеанс психотерапії — у четвер, а потім двері за ним зачинилися, і він тільки відчував, як вона міцно тримає його за руку й тягне за собою темними коридорами.

Коли вони вийшли на вулицю, він таки зібрався з силами, смикнув її на себе і, намагаючись розгледіти її обличчя, прошепотів:

— Чого ти хочеш? Га, ну скажи, чого ти хочеш від мене?

— А хіба не ти хочеш? — вона усміхнулася, так йому здалося.

— Як тебе звуть?

— Даша, — торкнулася язиком його вуст, — ти підеш зі мною? Мені потрібно дещо в тебе запитати. Дуже потрібно, чуєш? Я сиджу вдома сама уже третій тиждень і відчуваю, що скоро втрачу здоровий глузд.

— А в чому річ? — він питав це не професійно, йому просто було цікаво.

— Я не знаю, що відбувається і що буде завтра й у ті дні, які настануть потім, розумієш? Ти скажеш мені, що буде тоді, га? Ти скажеш мені, чому я боюся?

— Я спробую.

Вона побігла до дороги і, піднявши руку, намагалася зупинити таксі. Пригальмувала біла «волга», вона відчинила дверцята і, обернувшись до нього, гукнула: «Біжи давай, чого став?». Він пішов до неї. Йому ніколи ще не доводилося ось так знайомитися з дівчатами і чути від них подібні запитання.

У квартирі, до якої вона його привела, не було нікого, квартира була досить чистою, і меблі — це він зумів помітити, незважаючи на морок, — придбали нещодавно й у досить дорогому магазині. Диван — він готовий був сперечатися з ким завгодно — коштував не менше п'яти тисяч доларів, а килим, на який ступив, навряд чи можна було придбати на базарі чи в багатоповерховому супермаркеті, до яких ходять громадяни з середніми статками, щоби стягтися й купити комод чи пару стільців. Такі килими продають у цих осяяних вогнями ліхтарів магазинах, на вході до яких стоять охоронці й високі брюнетки в модних сукнях змахують віничками з павичевого хвоста пилюку з відполірованої поверхні дубових, березових і соснових шаф, трюмо, столів і столиків. Вона легенько штовхнула його вправо, і він відчув, що вперся у щось дуже м'яке та приємне на дотик.

— Сядь, це крісло. — Її голосу він одразу не впізнав, він був уже зовсім не таким, яким вона звернулася до нього там, у класі, у присутності всіх його пацієнтів.

— У тебе щось із голосом.

— Ні, просто я більше не хвилююся: я вдома.

— Ти хочеш поговорити зі мною?

— Так, дуже хочу. Мені потрібен хтось, хто би послухав мене. А хто послухає мене краще за людину, для якої слухати інших — професійний обов'язок?

— Що ж ти хочеш мені сказати?

— Скажи, а ті люди, які відвідують двічі на тиждень твої курси, вони для тебе хто? І взагалі, ти любиш їх?

— Розумієш, важко любити людей, які самі себе не люблять, я просто є для них тим, ким вони хочуть, щоби я для них був. Не більше. Оце й усе, що ти хотіла від мене дізнатися?

— Ні. Скажи, наше життя має сенс? І взагалі, чому відбувається саме те, що відбувається?

— Я не священик. Я можу тільки сказати про те, що нам робити, коли стаються ті чи ті події.

— Саме це я й хотіла почути. Може, не так запитала. Ти хочеш лікеру?

— Ні.

— Тоді і я не буду.

Запала тиша, він саме хотів їй щось сказати, як раптом із кута кімнати долинув голос: «Одинадцята вечора за Києвом, із вами знову Марк Лютий та програма „Я і моя країна“».

— Що це? — він робив вигляд, що не злякався.

— А, — схопилася з місці. — Це радіо, воно завжди вмикається о першій, п'ятій, восьмій і одинадцятій, саме тоді, коли в ефір виходить Марк Лютий. Я так запрограмувала.

— Це так важливо для вас — чути Марка Лютого?

— Ага, — упавши на килим і підібгавши під себе ноги, — він мій хлопець, і я його люблю.

— То ми слухатимемо Марка чи що?

— Трохи, він недовго, просто якщо я його не почую, то не зможу спати. Ти розумієш, що це, коли ти не чуєш людину, заради якої готовий віддати життя?

— Ні, не розумію, — він сказав правду, він дійсно цього не розумів. Йому було двадцять вісім років, і він ще жодного разу не зустрічав людину, заради якої був би готовий віддати своє життя.

Розділ 13 (Chapter 13)

— Мамо! Це ти, мамо?

— Нет, малой, это не мама, здесь мамы нет, это мы, — хлопчак років дванадцяти стояв над ним і дивився просто в очі, в чорних подертих пальцях він тримав цигарку й час від часу підносив її до губ, сильно затягувався, ніби боячись, що хтось ту цигарку забере, і випускав дим через ніздрі.

— А де мама? — Йому на вигляд було років шість, на ньому була синя сорочечка, білі штанці, і добре було видно, що волосся не мив давно.

— Не знаю. Откуда ж мне знать, где твоя мама? Бросила тебя, наверное, или пьет, как моя, или трахается с мужиками, как ее маман, — указав пальцем на рудоволосу дівчинку, яка сиділа на цеглині. — А может, колется. Всякое может быть. Только ты забудь о ней, малой. Сюда мамы не приходят.

— Сюда разве менты могут забрести, — хлопчина з великою червоною плямою на щоці засміявся й загасив цигарку об підлогу.

— Да, менты или педофилы, порнуху поснимать или так, перепихнуться, — дівчинка підвелася й поправила волосся.

— Да вчера, слышь, мне Жанна рассказала, — хлопчина підійшов до