У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
Через те, що дукиня Ґермантська являлася переді мною в ріжних іпостасях, і ці іпостасі забирали щоразу трохи інший, то вужчий, то ширший простір ув ансамблі її туалетів, моє кохання не пов’язувалося з чимось одним у ній самій та в її наряді, адже щодня і виглядала, і одягалася вона інакше, і дукиня могла змінити вроду та одежу майже цілком, анітрохи не уймаючи мого трепету, бо попри ці подробиці, попри новий комірець, попри нове обрамлення незнайомої щоки я завжди відчував, що це дукиня Ґермантська. Я кохав жінку-невидимицю, яка всьому цьому давала розгін, її, чия ворожість боліла мені, чиє наближення викликало у мене струс, чиє життя мені хотілося підгорнути собі, чиїх приятелів мені хотілося розігнати! Вона могла ввіткнути синю трепітку чи мати ятрення шкіри — від цього вчинки її не втрачали б для мене ваги.
Якби я сам не помітив, що дукині Ґермантській увірилися наші щоденні зустрічі, я б про це здогадався з виразу холоду, догани та жалю, який скривлював обличчя Франсуазі, коли та допомагала мені вбиратися на вранішні прохідки. Тільки-но я просив подати речі, як відчував зустрічний вітер, який стругав з її змарнілого, поораного зморшками обличчя. Я навіть не пробував заробити Франсуазиної довіри: головою муру не проб’єш. Вона мала хист миттю здогадуватися про кожну халепу, в яку могли вскочити мої батько-матір та я, а звідки він у неї, залишалося для мене таємницею. Може, цей хист не крив у собі нічого надприродного і пояснювався тим, що вона дізнавалася про все зі своїх надійних джерел; таким чином дикі племена довідуються про деякі новини на кілька днів раніше, ніж пошта повідомляє їхні європейські колонії, і причиною цьому не телепатія, а сигнальні багаття, розпалювані на сусідніх пагорбах. Якщо говорити, зокрема, про мої прохідки, то, може, служба дукині Ґермантської чула, як її пані скаржилася, що я їй раз у раз муляю очі, і переказувала її обурення Франсуазі. Щоправда, якби навіть батьки найняли мені іншу служницю, я б на тому не зиськав. З певного погляду, Франсуаза ніякою служницею не була. В усіх її перечуваннях, у доброті й милосерді, в черствості й гордині, у мудрості й дрібноголовості, в білій її шкірі та червоних руках жила сільська панянка, чиї батьки «гнули на панство», а потім зубожіли і мусіли віддати її на службу. П’ятдесят років тому вона внесла до нашого дому сільське повітря і дух фільваркового життя завдяки мандрівці, протилежній мандрівці звичайній: саме село перебралося до мандрівника. Як вітрина місцевого музею прикрашена оригінальними мережками, гаптованими руками селянок, і досі відданих цьому ремеслу, так наше паризьке помешкання було присмачене словами Франсуази, підказуваними її наступництвом, старосидьнуванням і вірними одвічним законам. І вона вміла гаптувати ними, наче кольоровими нитками, вишневі дерева та птахів свого дитинства, ліжко, на якому вмерла її матір і яке вона бачила й досі. Але, зголосившись у Парижі до нас, вона всотала, — як і кожен, хто опиняється на її місці, тільки ще запопадливіше, — погляди і казуїстику челяді з інших поверхів. Винагороджуючи себе за ту пошану, яку мусіла виявляти до нас, вона переказувала нам ті шорсткі слова, якими відгукувалася про свою пані куховарка з п’ятого поверху, переказувала з утіхою, сказано, наймичка, отож, уперше в житті ми відчули начебто солідарність із гидкою мешканкою п’ятого поверху і сказали собі, що, мабуть, ми й направду панство!
Цей перенівець Франсуазиного характеру був, мабуть, неминучий. Певний життєвий уклад через свою ненормальність криє в собі хиби: таким химерним життям жив у Версалі посеред свого двору король, мов якийсь фараон чи там дож, але ще химернішим життям жили двораки. Химерія життя челяді, певна річ, ще потворніша, і відчуття її притуплює у нас лише звичка. Але аби я вигнав Франсуазу, нова служниця мала б неодмінно ті самі, аж до найдрібніших, риси. Справді-бо: згодом у мене служив різний люд; уже й так обтяжені хибами, знайомими мені у служби, вони улягали в мене швидким подальшим змінам. Засади нападу зумовлюють правила контрудару, — отак і служники разно, щоб легше переносити нерівності мого характеру, проробляли в своєму характері прим’ятини якраз навпроти моїх нерівностей; натомість вони користалися з моїх прогалин для своїх нароснів. Я про свої прогалини не знав, як і про наросні, що заповнювали місце між ними, саме тому, що були ті прогалини. Але мої служники, помалу зводячись на лихе, відкрили мені на них очі.
Саме через їхні вади, які неминуче у них вилазили, я пізнав свої власні хиби, вроджені й незмінні; характер челяді показав мені негатив мого характеру. Ми колись із матір’ю вволю кпили з пані Сазра, яка мовила про службу: «Це раса, це плем’я». Але мушу признатися, що я й не подумав поміняти Франсуазу на якусь іншу наймичку і то ось чому: цю іншу довелося б так само неминуче і з цієї ж таки рації віднести до челядницької раси взагалі і до племені моєї служби зокрема.
Повертаю чи ся до Франсуази, доречно сказати, що за кожним разом, коли я мав сісти маком, на обличчі у Франсуази загодя проступало вже готове співчуття; а коли, угнівившись за те, що вона мене жаліє, я прикидався, ніби, навпаки, моє зверху, моя облуда розбивалася об її поштиву, але видиму недовіру та почуття своєї непомильности. Бо вона знала правду; вона таїла її і тільки поводила губами, ніби в неї напханий рот і вона жує ласий шматок. І навіть слова, які мені мовлено, так хвацько вбивали своє незмінне значення в мою сприйнятливу голову, що я так само відмовлявся вірити, щоб той, хто присягався, ніби любить мене, насправді мене не любив, як сама Франсуаза була певна,
