Щиголь - Донна Тартт
ХХХІ
Я дійшов висновку, що на святкуванні розум мені навряд чи знадобиться, а тому прийняв добрячу дозу наркоти, перш ніж вийти з дому, а одну пігулку оксі про всяк випадок поклав у кишеню свого найкращого костюма від «Тьорнбулла й Ассера». Клуб був таким гарним, що мене дратувала тиснява гостей, яка перешкоджала мені роздивитися архітектурні деталі, портрети, які висіли впритул рама до рами, — деякі з них були чудові — і рідкісні книги на полицях. Червоні оксамитові фестони, гірлянди з ялиці — здавалося, на дереві повиростали справжні свічки. Я стояв приголомшений нагорі сходів, не бажаючи ні вітатися з людьми, ні розмовляти з ними, ні взагалі бути тут…
Хтось торкнувся мого рукава.
— Що з тобою? — запитала Піппа.
— А що таке? — Я не міг подивитися їй у вічі.
— Ти здаєшся таким засмученим.
— Я і є засмучений, — сказав я, але не був певен, чи почула вона мене, я майже не почув самого себе, коли це казав, бо майже в цю саму мить Гобі, відчувши, що ми відстали, відійшов назад, щоб знайти нас у натовпі, й вигукнув:
— А ось ви де… Ходімо, приділи увагу своїм гостям, — сказав він, давши мені по-батьківськи дружнього стусана у бік, — усі про тебе запитують.
Серед чужих гостей він і Піппа були тут єдиними людьми, на яких було справді цікаво дивитися: вона схожа на фею в невагомій зеленій сукні з прозорими рукавами, він такий елегантний, такий приємний на вигляд у двобортному темно-синьому костюмі, чудових старих черевиках марки «Піл енд Ко».
— Я… — Я безнадійно роззирнувся навкруги.
— Про нас не турбуйся. Ми знайдемо тебе згодом.
— Гаразд, — сказав я, опановуючи себе.
Я залишив їх роздивлятися портрет Джона Адамса поблизу роздягальні, де вони чекали, коли місіс Дефріз здасть свою норкову шубу, і пішов блукати кімнатами, заповненими людьми, — проте я не впізнав там нікого, крім місіс Барбур, з якою мені зовсім не хотілося зустрітися; але вона побачила мене, перш ніж я встиг її проминути, і схопила за рукав. Вона стояла у дверях, тримаючи в руці келих джину з лаймом, а її атакував похмурий спритний старигань із темно-червоним обличчям, дзвінким голосом і пучками сивого волосся над кожним вухом.
— Ох, Медора, — казав він, відхиляючись назад на підборах. — Досі сама чарівність. Люба наша старушенція. Рідкісна й переконлива. А їй же скоро виповниться дев’яносто! Її родина, звичайно, найчистішого нью-йоркського походження, і вона любить завжди про це нагадувати — о, ви побачили б її, як вона поводиться з санітарами… — тут він дозволив собі поблажливо захихотіти, — це просто жахливо, моя люба, але й кумедно, принаймні, думаю, вам би теж так здалося… вони тепер перестали наймати кольорових санітарів (здається, їх тепер називають саме так? Кольорових? Бо Медора має надмірну схильність до, скажімо так, жаргону своєї молодості). А надто тоді, коли вони намагаються затягти її у ванну. Вона готова вчинити бійку, коли її опановує такий настрій, так, принаймні, розповідають. За одним афроамериканським медбратом вона ганялася з кочергою. Ха-ха-ха! Ну, ти розумієш… Не доведи Господи. Думаю, можна сказати, що вона належить до покоління мюзиклу «Хатина на небесах». Кажуть, її батько мав маєток у Вірджинії — здається в окрузі Ґучленд, так? То був шлюб із розрахунку, як я розумію. Проте її син — ви, звичайно, знайомі з її сином? — став для неї справжнім розчаруванням. Надто любив випивати. Та й дочкою вона не може пишатися. Вона не створена для світського товариства. Це, звісно, м’яко сказано. Неймовірно товста. Повна хата котів, якщо розумієте, про що я. Що ж до брата Медори, Овена, то він був дуже милий чоловік, помер від серцевого нападу в роздягальні спортклубу… мав дуже інтимну хвилину в тій роздягальні, якщо ви мене розумієте… чудовий був чоловік Овен, але його можна назвати загубленою душею, він пішов із життя, по-справжньому не знайшовши себе, так мені здається.
— Тео, — сказала місіс Барбур, несподівано викинувши до мене руку, коли я намагався прослизнути повз неї, — так людина, затиснута в охопленому пожежею автомобілі, може в останню хвилину вхопитися за руку рятувальника. — Тео, я хочу познайомити тебе з Гейвістоком Ірвінгом.
Гейвісток Ірвінг обернувся, щоб поглянути на мене гострим і, як мені здалося, не вельми прихильним поглядом.
— Теодор Декер?
— Боюся, що так, — сказав я, заскочений зненацька.
— Я бачу. — Мені його погляд подобався все менше й менше. — Ти здивований, що я тебе знаю. Річ у тім, що я знаю твого шанованого партнера, містера Гобарта. І я знав також твого шанованого попередника, містера Блеквелла.
— Он як, — сказав я з підкресленою байдужістю.
У торгівлі антикваріатом я щодня зустрічався з непривабливими стариганями його породи, й місіс Барбур не відпустила мою руку, а лише стиснула її міцніше.
— Гейвісток — прямий нащадок Вашингтона Ірвінга[184], — сказала вона підбадьорливим тоном. — Він пише його біографію.
— Як цікаво.
— Так, це досить цікаво, — поблажливо погодився Гейвісток. — Хоч у сучасному академічному світі Вашингтон Ірвінг дещо втратив популярність. Сучасні вчені маргіналізували його, — сказав він, задоволений тим, що застосував таке розумне слівце. — Це не зовсім американський голос, кажуть вони. Надто він космополітичний, надто європейський. У цьому, думаю, немає нічого дивного, оскільки Ірвінг навчався своєї майстерності в Еддісона[185] й Стіла[186]. В усякому разі, мій видатний предок, безперечно, схвалив би мою повсякденну діяльність.
— Яку саме?
— Роботу в бібліотеках, читання старих газет, вивчання давніх урядових записів.
— А навіщо вам урядові записи?
Він безтурботно махнув рукою.
— Вони становлять інтерес для мене. І навіть більший інтерес для мого близького колеги, який іноді розкопує чимало цікавої інформації про перебіг подій… Я думаю, ви знайомі один з одним?
— Про кого ви?
— Про Лусіуса Ріва.
У тиші, що запала після цього, базікання натовпу та дзенькіт келихів стали такими гучними, ніби через кімнату пролетів
