Щиголь - Донна Тартт
— Додому? Ти хочеш сказати, щоб я повернулася сюди?
— А куди ж?
— А як бути з Евереттом?
Я не знав, що їй на це сказати.
Вона подивилася на мене критичним поглядом.
— Він і справді не подобається тобі, так?
— Гм… — Навіщо мені брехати? — Не подобається.
— Якби ти знав його краще, він би тобі сподобався. Він хороший хлопець. Спокійний і врівноважений — дуже надійний.
На це я теж не міг нічого відповісти. Я такими якостями не відзначався.
— А щодо Лондона, то я не раз думала, чи не повернутися мені в Нью-Йорк.
— Справді думала?
— Звичайно. Мені бракує Гобі. Дуже бракує. Він жартує, що міг би винаймати тут для мене помешкання за ті гроші, які ми витрачаємо на телефонні балачки, — звичайно, він досі живе тими днями, коли розмова з Лондоном коштувала не менш як п’ять доларів за хвилину. Щоразу, коли ми розмовляємо, він намагається вмовити мене повернутися сюди… ну, ти знаєш Гобі, він ніколи не говорить про це прямо, але постійно натякає, мовляв, тут з’являються нові робочі місця, посади в Колумбійському університеті…
— Він справді це говорить?
— Знаєш, на певному рівні я не уявляю собі, що живу так далеко. Велті завжди водив мене на уроки музики та симфонічні концерти, але Гобі лишався вдома, він приходив нагору й приносив мені щось перекусити після школи, допомагав саджати чорнобривці для мого наукового проекту з біології. Навіть тепер, коли я застуджуюсь або коли не можу пригадати, як готувати артишоки чи як видалити пляму від воску на скатертині, до кого я звертаюся за порадою? До нього. Але, — мені примарилося чи то від вина вона трохи розімліла? — сказати тобі правду? Ти знаєш, чому я приїжджаю додому так нечасто? У Лондоні, — вона збиралася заплакати? — я нікому цього не розповідала, але в Лондоні принаймні я не думаю щосекунди: «А ось тут я за день до того йшла додому. А ось тут ми з Велті й Гобі в передостанній раз обідали». Там принаймні я не думаю так багато: чи мені повернути тут ліворуч? Чи праворуч? Уся моя доля залежить від того, на який поїзд я сяду: на F чи на шостий? Жахливі передчуття. Усе ніби закам’яніло. Коли я повертаюся сюди, мені знову тринадцять — я маю на увазі, не в найкращому сенсі. Усе зупинилося в той день, зупинилося буквально. Ти знаєш, що я не виросла на жоден дюйм відтоді, як це сталося?
— У тебе ідеальний зріст.
— Узагалі, так буває часто, — сказала вона, знехтувавши мій незграбний комплімент. — Після травми або каліцтва діти часто перестають рости. — Вона підсвідомо переключилася на голос доктора Кеймензінда — я ніколи з доктором Кеймензіндом не зустрічався, але міг відчути ті хвилини, коли він брав участь у розмові, підключаючись до неї, наче холодний дистанційний механізм. — Ресурси переводяться на інші цілі. Система росту вимикається. У моїй школі навчалась одна дівчина, саудівська принцеса, яку викрали, коли їй було десь дванадцять років. Тих, хто її викрав, стратили. Але — я познайомилася з нею, коли їй було вже дев’ятнадцять років, — дуже мила дівчина, але зовсім крихітна, не більш як півтора метра на зріст, вона була така травмована, що не підросла навіть на дюйм після того, як вони її викрали.
— Ого! Це та дівчинка з підземелля? Вона навчалась у школі разом із тобою?
— Монт-Гефелі дивне місце. Там навчалися дівчата, в яких влучали кулі під час утечі з президентського палацу, а також дівчата, яких батьки послали туди для того, щоб вони схудли або тренувалися для участі в зимових Олімпійських іграх.
Вона дозволила, щоб я взяв її за руку, і нічого не сказала — сиділа, кутаючись у пальто, яке не захотіла здавати. Довгі рукави, навіть улітку, завжди замотана в кілька шарфів, наче лялечка якоїсь комахи, — захисна оболонка для дівчини, яку поламали, а потім зшили, скріпили знову. Як я досі міг цього не помічати? Не дивно, що фільм її засмутив: Ґленн Ґульд цілий рік ходив у важкому пальті, збираючи все більше пляшечок із пігулками, концертну сцену він покинув, а сніг навколо нього стає все вищим і вищим.
— Тому що я чула, як і ти говорив про це, тебе також ця проблема мучить, як і мене. Але я знову й знову повертаюся до неї. — Офіціантка непомітно долила їй вина, наповнила її келих доверху, хоч Піппа не просила її про це й, схоже, навіть не помітила. «Люба офіціантко, — подумав я, — нехай тебе благословить Бог, я залишу тобі такі чайові, від яких тобі голова піде обертом». — Якби я тоді записалася на прослуховування у вівторок або четвер. Якби я дозволила Велті повести мене до музею тоді, коли він хотів, а він умовляв мене піти на ту виставку протягом тижнів, він був сповнений рішучості, щоб я побачила її, перш ніж вона закриється… Але в мене завжди були якісь нагальніші справи. Для мене було важливіше піти в кіно зі своєю подругою Лі Енн абощо. Яка, до речі, розчинилася в повітрі після моєї катастрофи, я більше ніколи її не бачила після того дурного піксарівського[178] фільму. Усі ті дрібні знаки, якими я нехтувала або які не цілком розуміла, — усе могло б відбутися інакше, якби я лиш була уважнішою; так, наприклад, Велті докладав чималих зусиль, щоб повести мене на виставку раніше, він питав мене про це з десяток разів, схоже, він мав якесь передчуття того, що потім сталося, це моя провина, що ми там опинилися саме в той день…
— Принаймні тебе не виключили зі школи.
— А тебе виключили?
— Відсторонили від занять. Теж невесело.
— Дивно уявляти собі — а що, якби цього не сталося? Якби ми обоє не були там у той день? Ми могли б і не познайомитись. Що б ти робив тепер, як гадаєш?
— Не знаю, — відповів я, ледь здригнувшись. — Не можу навіть собі уявити.
— Але якесь уявлення ти все ж таки повинен мати.
— Я не був таким, як ти. Я не мав таланту.
— А чим ти захоплювався?
— Нічим особливо цікавим. Звичайними речами. Комп’ютерними іграми, науковою фантастикою. Коли люди питали мене, ким я хочу бути, я зазвичай витребенювався й казав: «тим, хто біжить по лезу ножа» або щось подібне.
— Боже, як мене пригнітив цей фільм. Я багато думаю про Тайреллову племінницю.
— Що ти маєш на увазі?
— Ту сцену, коли вона дивиться на фотографії, які стоять на фортепіано. Коли намагається
