Щиголь - Донна Тартт

— Коли це було?

Гобі вкусив ніготь вказівного пальця й замислився.

— Мабуть, років тридцять тому, якщо не всі тридцять п’ять.

— А Рейс?

Він зсунув брови.

— І він тут? — мовив Гобі й знову став оглядати натовп.

— Ні, я його не бачив.

— У нього волосся ось таке завдовжки. — Гобі відміряв пальцями нижче від шиї. — Спадає на комір. Як ото англійці його носять. Англійці певного віку.

— Сиве?

— Тоді — ні. Може, тепер воно й стало білим. І маленький злостивий рот, — він випнув губи, — ось такої форми.

— Це він.

— Що ж. — Гобі дістав із кишені лупу з ліхтариком, перш ніж зрозумів, що зараз вона йому не потрібна. — Ти запропонував повернути йому гроші. Тоді, якщо це справді Рейс, я не розумію, чому він на тебе тисне, бо він зовсім не в тому становищі, щоб зчиняти бучу або ставити якісь вимоги, чи не так?

— Так, — сказав я після тривалої паузи, але це була така велика брехня, що я мусив докласти великих зусиль, щоб витиснути з себе це слово.

— Тоді не переймайся так сильно, — сказав Гобі з явною полегкістю, що цю неприємну тему можна закрити. — З цього приводу ти сьогодні повинен переживати найменше. Хоча, — він поплескав мене по плечу, намагаючись знайти поглядом місіс Барбур, — ти, звичайно, повинен попередити Саманту. Щоб вона не пускала цього мерзотника в дім. Нехай там з якої причини. Привіт! — сказав він, обертаючись до літнього подружжя, яке нарешті проштовхалося крізь натовп і вичікувально всміхалося в нас за спиною. — Джеймс Гобарт! Дозвольте відрекомендувати вас нареченому.

XXXIV

Вечірка мала тривати від шостої до дев’ятої години. Я всміхався, пітнів, намагався протиснутися до бару, але мене постійно затримували, відштовхували, а іноді й фізично відтягували за руку — я був точно як Тантал, що помирав від спраги, стоячи по шию у воді. «А осьде він, головний герой вечора!» «Щасливий хлопець!» «Вітаємо!» «Теодоре, ти мусиш познайомитися з кузеном Гаррі Френсісом; Лонгстріти та Абернати — це родичі з батьківського боку, бостонська гілка родини, дідусь Ченса був першим кузеном — його теж звали Френсіс? О, то ви вже знайомі? Чудово! А осьде… Елізабет, ось ти де, дозволь мені викрасти тебе на мить, ти маєш чудовий вигляд, цей синій колір дивовижно тобі пасує, я дуже хочу відрекомендувати тебе…» Зрештою я відмовився від наміру добряче випити (й поїсти) і, перебуваючи під дедалі сильнішим тиском незнайомців, стояв, вихоплюючи келихи з шампанським в офіціантів, які раз у раз проходили повз, а іноді й закуски — крихітні кіш-лорени, мініатюрні млинці з ікрою, незнайомці приходили й відходили, а я стояв там, як приклеєний, киваючи натовпам високородних, багатих і могутніх людей…

(«Ніколи не забувай, що ти до них не належиш», — прошепотів мені на вухо мій приятель-наркоман із фінансового відділу, коли побачив, як я штовхаюся серед важливих клієнтів на аукціоні імпресіоністського й модерного мистецтва…)

…мерзнучи й усміхаючись разом із різними людьми, коли підходив фотограф, перебуваючи в полоні нудних розмов про гольф, політику, дитячий спорт, дитячі школи, про третій, четвертий і п’ятий будинки в Гіері, Г’яннісі, Парижі й Лондоні, в Джексон-Гоул і на Юпітері, й хіба не жахливо забудували Вейл, адже пригадуєте, яким гарним було це затишне маленьке село… де ви катаєтесь на лижах, Тео? Ви катаєтесь на них? Тоді, безперечно, ви з Кітсі повинні приїхати до нашого будинку на…

Я намагався не втрачати з поля зору Гобі й Піппу, але майже їх не бачив. Кітсі грайливо підтягувала до мене різних людей, знайомила їх зі мною, а потім зникала, як пташка, що тікає з підвіконня. Гейвісток, Богу дякувати, мені на очі не потрапляв. Нарешті натовп почав рідшати, хоч і не дуже швидко, гості посунули до роздягальні, а офіціанти почали прибирати з фуршетного столу торти й таці з десертами; і тут, затягнутий у розмову з гуртом кузенів Кітсі, я знов окинув поглядом залу, шукаючи Піппу (як я несвідомо робив цілий вечір, намагаючись побачити її руду голівку, яка була для мене єдиним цікавим чи важливим об’єктом у залі), — і, на свій превеликий подив, побачив її з Борисом. Вони жваво розмовляли. Він нахилився над нею, легенько обхопив її за плече, похитуючи пальцями з незапаленою цигаркою. Вони шепотілися. Сміялися. Мені здалося, він кусав її за вухо.

— Пробачте, — сказав я й швидко перетнув залу в напрямку до каміна, біля якого вони перебували; помітивши мене, вони дружно обернулися й простягли до мене руки.

— Привіт! — сказала Піппа. — А ми саме розмовляли про тебе.

— Поттере! — сказав Борис, обхопивши мне рукою.

Хоч він і був одягнений на свято, в синій костюм у тонку смужку (мене завжди дивували орди багатих росіян у «Ральф Лорені» на Медісон-авеню), він мав у собі щось таке, що неможливо було відчистити: його очі, схожі на чорнильні плями, надавали йому несамовитого й ненадійного вигляду, і хоч волосся він, безперечно, мив, воно все одно здавалося брудним.

— Радий тебе бачити!

— Навзаєм. — Бориса я, звичайно, запросив, але не сподівався, що він прийде, — не в його натурі було запам’ятовувати такі дрібниці, як дати або адреси, або з’являтися вчасно, якщо він їх запам’ятовував. — Ти ж знаєш, хто це? — сказав я, обертаючись до Піппи.

— Звичайно, вона мене знає! Вона знає про мене все! Ми з нею тепер найближчі друзі! А зараз, — сказав він мені зі штучною церемонністю, — дозвольте мені сказати вам кілька слів у приватній розмові. Ти нас, будь ласка, пробач, — сказав він, звертаючись до Піппи.

— Знову приватні розмови? — вона грайливо штовхнула мій черевик своєю балеткою.

— Не турбуйся! Я поверну його тобі. А поки що до побачення. — Він послав їй повітряний поцілунок. А потім пошепотів мені на вухо, коли ми відійшли: — Вона чудо! Боже, як я люблю руденьких дівчат!

— І я їх люблю, але одружуюся не з нею.

— Не з нею? — Він здавався здивованим. — Але ж вона привіталася зі мною! Назвала мене на ім’я. Отакої, — сказав він, придивившись до мене ближче. — Та ти почервонів. Атож, ти почервонів, Поттере! — прокаркав він. — Як маленька дівчинка!

— Заткнись! — прошепотів я, озираючись назад, чи вона не почула.

— Отже, ти одружуєшся не з нею? Не з Рудою Голівкою? Погано, погано! — Він окинув поглядом залу. — А з ким же тоді?

Я показав рукою на Кітсі.

— Он із тією.

— З отією, що в небесно-голубій