Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Ти доручив свою справу мені, то й поводься так, як я вважаю за потрібне, а не як тобі хочеться! Ти не маєш-права, в біса, ображати містера Уенгема такими словами. Ми повинні, хай йому трясця, вибачитись перед вами, містере Уенгеме. А щодо виклику лордові Стайну, то шукай собі когось іншого — я його не буду передавати. Коли мілорд, отримавши добру прочуханку, воліє сидіти тихо, то хай сидить, бий його лиха година. Що ж до історії з… з місіс Кроулі, то тут, я вважаю, нічогісінько не доведено. Твоя дружина невинна, як каже містер Уенгем. У кожному разі, ти будеш останній дурень, якщо не візьмеш тієї посади і не триматимеш язика на припоні.
Ви розмовляєте як розумна людина, капітане Макмердо! — вигукнув містер Уенгем, відчувши величезну полегкість. — Я ладен забути всі ті слова, які полковник Кроулі сказав мені в хвилину люті.
Я й думав, що ви їх забудете, — глузливо мовив Родон.
Не базікай зайвого, старий дурню, — добродушно сказав капітан. — Містер Уенгем не розбишака, до того ж він має цілковиту слушність.
Цю справу, я вважаю, — зрадів стайнівський емісар, — треба остаточно пустити в непам’ять. Жодне слово не повинне вийти за ці двері. Так буде найкраще не тільки для мого приятеля, але й для полковника Кроулі, що вперто вважає мене своїм ворогом.
Думаю, що й лорд Стайн не буде про це розводитись, — сказав капітан Макмердо, — та й нам багато балакати ні до чого. Ця справа не дуже приємна, хоч як на неї дивитися, і чим менше буде мови про неї, тим краще. Налупцювали вас, а не нас, і якщо ви задоволені, то ми теж, думаю, не повинні мати претензій.
Після цього містер Уенгем узяв капелюха, а капітан Макмердо пішов його провести, зачинивши за собою двері, щоб Родон міг собі полютувати на самоті. Коли обидва джентльмени опинилися надворі, капітан Макмердо суворо глянув на маркізового посланця, і на його круглому привітному обличчі з’явився вираз далеко не шанобливий.
Вам збрехати, як мені чхнути, містере Уенгеме, — сказав він.
Ви мене перехвалюєте, капітане, — відповів той усміхаючись. — Але кажу вам чесно, як на сповіді: місіс Кроулі запрошувала нас на вечерю.
Авжеж, і в місіс Уенгем заболіла раптом голова. Ось що: я маю тут банкноту на тисячу фунтів і хотів би вам її вручити, якщо ви зволите видати мені розписку. Я вкладу банкноту в конверт для лорда Стайна. Мій приятель не буде з ним битися.
Але його гроші нам не потрібні.
Усе це непорозуміння, сер, суцільне непорозуміння, — з найневиннішим виглядом мовив містер Уенгем, і капітан Макмердо, провівши його до східців клубу, відкланявся саме тієї миті, коли з’явився сер Пітт.
Вони були трохи знайомі, і капітан, повертаючись з баронетом до кімнати, де сидів його брат, під секретом розповів серові Пітту, як йому пощастило владнати справу між лордом Стайном і полковником.
Звичайно, сера Пітта дуже втішила ця звістка; він тепло привітав брата з мирним залагодженням прикрого конфлікту, принагідно прочитавши йому мораль про те, якого лиха завдають дуелі і який недосконалий цей спосіб вирішувати суперечки.
Після такого вступу він ужив усе своє красномовство, щоб помирити Родона з дружиною. Він переповів йому слова Бекі й додав, що це може бути правдою і що сам він вірить у її невинність.
Але Родон нічого не хотів слухати.
Вона ховала від мене гроші протягом десяти років, — мовив він. — Ще вчора вона божилася, що нічого не брала від лорда Стайна. Бо знала, що всьому кінець, коли я знайду гроші. Якщо вона, Пітте, й невинна, то поводилась не краще за винну, і я не хочу її бачити, не хочу! І він похнюпився, пригнічений, зломлений своїм горем.
Бідолаха, — сказав Макмердо й похитав головою.
Якийсь час Родон Кроулі плекав думку відмовитись від посади, що дісталася йому завдяки такій мерзенній протекції, і навіть хотів забрати сина зі школи, до якої лорд Стайн влаштував хлопця, дбаючи про свою власну користь. Але врешті брат і Макмердо вмовили його прийняти те добродійництво; особливо на нього вплинули докази капітана, що змалював йому, як лютуватиме лорд Стайн, коли згадуватиме, що допоміг зробити кар’єру своєму ворогові.
Коли маркіз Стайн одужав і почав виходити з дому, міністр колоній якось зустрів його і, вклонившись, щиро подякував від свого імені й від імені міністерства за таку чудову рекомендацію. Можна собі уявити, з яким задоволенням лорд Стайн вислуховував ті компліменти.
Таємницю його сутички з полковником Кроулі пущено в непам’ять, як сказав Уенгем, тобто її пустили в непам’ять секунданти і самі супротивники. Але вже того самого вечора про неї говорили за п’ятдесятьма обідніми столами на Ярмарку Суєти. Самий тільки пронозливий Кудкудакт побував на семи вечірках і скрізь розповідав цю історію з відповідними поясненнями й доповненнями. З якою величезною втіхою слухала її місіс Вашингтон Уайт! Дружина єпископа Ілінгського не знаходила слів, щоб передати своє обурення; єпископ того ж таки дня завітав до Гонт-гауса й записав своє прізвище в книзі гостей. Малий Саутдаун був засмучений; засмутилася і його сестра, леді Джейн, дуже засмутилася, запевняю вас. Леді Саутдаун написала про це другій своїй дочці на мис Доброї Надії. Днів зо три ціле місто гомоніло про цю історію, і вона не попала в газети тільки завдяки зусиллям містера Вога, що мав вказівку від містера Уенгема. Судові виконавці й оцінювачі наклали арешт на майно бідолашного Реглса з Керзон-стріт, а гарненька дама, що останньою винаймала той скромний будиночок, тим часом опинилася… де? Хто знав, де вона опинилася? Хто ще цікавився нею через кілька днів після того? Винна була вона чи ні? Всі ми знаємо, який світ милосердний і який суворий вирок виносить Ярмарок Суєти в сумнівних випадках. Дехто казав, що вона поїхала в Неаполь слідом за лордом Стайном, а інші — що його милість покинув Неаполь і втік у Палермо, почувши про її приїзд. Хтось чув, що вона живе в Бірштадті й стала dame d’honneur / Придворною дамою
