Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Після сніданку Джорджі вмощувався у кріслі в їдальні й читав «Морнінг пост», зовсім як дорослий.
А як він хвацько лається! — вигукували служники, захоплені такою ранньою дозрілістю.
Ті, хто ще пам’ятав капітана, його батька, казали, що Джорджі — викапаний татусь. Будинок просто ожив від його непосидющості, наказів, лайки й веселощів.
Джорджеву освіту довірено одному вченому, що мешкав у сусідстві, приватному педагогові, «який готує молодих аристократів і джентльменів до університету, парламенту й наукової діяльності, в навчальній системі якого не застосовують принизливої тілесної кари, й досі ще заведеної в старих учбових закладах, і в родині якого учні знайдуть елегантне, вишукане товариство і таку турботу й ласку, як у рідній домівці». У такий спосіб домашній капелан графа Голодвірса, велебний Лоренс Віл з Гарт-стріт у Блумсбері, та його дружина місіс Віл намагалися принадити до себе учнів.
З допомогою таких оголошень у газетах і великої заповзятливості домашньому капеланові та його дружині щастило набрати кількох учнів, що платили великі гроші й начебто мешкали в розкішних покоях. Жив там один виходець з Вест-Індії, дженджуристий здоровило з обличчям кольору червоного дерева й кучерявою головою, якого ніхто не відвідував, далі один незграбний хлопець років двадцяти трьох, який занедбав свою освіту і якого містер та місіс Віл мали ввести у вищий світ, і ще двоє синів полковника Бенглса, що служив в Ост-Індській компанії. Вони всі четверо обідали за вишуканим столом місіс Віл, коли Джорджі привели до цього закладу.
Сам Джорджі, як ще з десяток хлопців, не жив при школі, а тільки з’являвся вранці під охороною свого приятеля містера Роусона і, коли була гарна погода, від’їздив після обіду верхи на поні в супроводі служника. В школі вважали, що його дід страшенно багатий. Велебий містер Віл часто сам вихваляв перед хлопцем дідове багатство, Казав, що Джорджі судилося посісти високе становище, що треба бути ретельним і беручким до науки в юності, щоб Підготуватись до почесних обов’язків, до яких він буде Викликаний, коли виросте, і що послух у дитинстві — найкраща запорука вміння керувати, як він стане дорослим. Тому він просив Джорджі не приносити до школи цукерків і не псувати ними здоров’я юним Бенглсам, які мали все, що потрібно, за вишуканим і багатим столом місіс Віл. Щодо навчання, то curriculum / Програма (лат.)/ його, як любив висловлюватись містер Віл, був надзвичайно широкий, і юним джентльменам на Гарт-стріт доводилось ознайомлюватися потроху з усіма відомими науками. Велебний містер Віл мав модель зоряного неба, електричну машину, токарний верстат, театр (у пральні), хімічне приладдя й те, що він називав добірною бібліотекою всіх творів найкращих стародавніх і сучасних авторів усіма мовами. Він водив хлопців до Британського музею і велемовно розповідав їм про старожитності й експонати з відділу природознавства так, що навколо нього збирався гурт слухачів, і всі в Блумсбері захоплювалися ним як надзвичайно освіченою людиною. I коли велебний містер Віл говорив (а він не мовчав майже ніколи), то намагався вибирати найкращі й найдовші слова, які тільки міг знайти в словнику, справедливо міркуючи, що гарний, вагомий і промовистий епітет коштує йому не дорожче за короткий і невиразний.
Так, наприклад, він казав Джорджеві в школі: — Повертаючись учора ввечері додому після вченої бесіди, якою мене вшанував мій чудовий приятель, доктор Балдерс— правдивий археолог, джентльмени, правдивий археолог, — я помітив, що вікна майже по-князівському розкішного палацу вашого шановного дідуся на Рассел-сквер були яскраво освітлені, наче з приводу учти. Чи слушна вигадка, що навколо розкішного столу містера Осборна бавилося вчора товариство вибраних мужів? — Малий Джорджі, якому притаманне було почуття гумору і який просто в вічі відважно й дуже вдало передражнював учителя, відповідав, що припущення містера Віла цілком справедливе.
Коли так, джентльмени, то в друзів, які мали честь утішатися гостинністю містера Осборна, не було підстав — я ладен закластися на що завгодно — нарікати на трапезу. Я сам не раз мав нагоду користатися його ласкою… До речі, містере Осборне, ти з’явилися сьогодні дещо запізно і вже не вперше впадаєте в цей гріх. Отже, я сам, джентльмени незважаючи на свою скромність, не був визнаний негідним Я того, щоб скуштувати вишуканого пригощання містера Ocборна. І хоч я трапезував з великими й вельможними людьми цього світу — бо гадаю, що можу зарахувати до них свого чудового приятеля й патрона, вельмишановного графа Джорджа Голодвірса, — а все ж запевняю вас, що стіл британського купця був так само розкішно накритий і гостей приймали так само люб’язно й шляхетно. А тепер, містере Блек, я попрошу вас читати далі уривок з Евтропія, який нам не дала закінчити пізня поява містера Осборна.
Ось цій великій людині й довірили на певний час ви-v ховання Джорджі. Емілію спантеличували гучні фрази містера Віла, проте вона вважала його на диво вченим. Сердешна вдова заприязнилася з місіс Віл, маючи на те свої причини. Вона любила бувати в цьому домі й дивитися, як Джордж приїздить туди вчитися. Вона любила і отримувати від місіс Віл запрошення на conversazioni які відбувалися раз на місяць (як вас повідомляла рожева картка з вигравійованим на ній словом Афіна) і під час яких учитель пригощав своїх учнів та їхніх приятелів ріденьким чаєм і вченою розмовою. Бідолашна Емілія ніколи не пропускала тих бесід і вважала їх чудовими, оскільки поряд з нею сидів Джорджі. Вона приходила пішки з Бромптона в будь-яку погоду, а коли гості розходились і Джорджі в супроводі служника Роусона від’їздив на Рассел-сквер, сердешна місіс Осборн брав | скидку, загорталася в
