Меч Сагайдачного - Віктор Вальд
Кивнувши на знак згоди з самим собою, Якуб Собеський задоволено замовк і поринув у свої думи. Цим скористався Антонім Дзевульський і притримав коня, як його про це знаками просив один із чинів його таємної команди.
Ім’я того таємника[67] — Лешко. Не надто кмітливий русин, зате добрий виконавець та служака сумлінний. У таємній команді таких три чверті. Інші — поляки. Із коронних земель служити до Києва тайники йшли вкрай неохоче.
— Чого тобі, Лешку? — порівнявши коней, запитав помічник комісара.
— Пане Дзевульський, дозвольте доповісти, що сказав мій шинкар...
— Хто? — здивувався Антонім.
— Ну... Йонатан! У нього шинок біля Львівської брами... Той самий, кого ти тримати при собі...
«Тримати при собі... Та це пан комісар звелів мені тримати свідка у справі фальшивомонетників при собі. А я велів Лешку», — зрештою пригадав Антонім.
— І де він?
— Та он, у кінці строю. Дав я йому наймиршавішого коника з нашої стайні. А навіщо йому добрий кінь? Що і хто він такий? Але слухняний. Врізав йому у вухо й велів не відставати, ото він і тримається поблизу мене. Додому я його не пускаю, як не проситься. Ні-ні! При мені — то при мені. Точніше, спить він у стайні. Там я його прив’язую на ніч. А вдень при мені.
— То, може, він тебе й підгодовує, га, Лешку? Напевно, його дружина харчів чоловікові вдосталь носить.
— Ні-ні, пане Дзевульський. Як можна від нехриста... Хіба що окіст та медовуха. Ці дві корисні для шлунка речі ніяка погань заворожити не може, — поправив вус Лешко.
— Годі базікати, — насупив брови помічник комісара. — Про що мова?
— То ось що сказав шинкар... Я його на святу монастирську землю не пустив. Він у гайку прохолоджувався. Звідти й бачив, як наш пан комісар розмовляв із двома козаками. Милостиво розмовляв, та ще й винагородив за бесіду...
— То справа пана комісара, — позіхнув Антонім.
— А, хто з тим сперечатися стане... Ні-ні!
— То в чому річ? — почав уже сердитися помічник комісара.
— А в тому, пане Дзевульський, що ці козаки — знайомі того шинкаря...
— І що?— А те, що саме через них цього Йонатана ми від дружини і шинку відлучили.
— Як? — аж побілів Антонім Дзевульський.
— Своїм богом клянеться, що впізнав їх, коли вони повз гай проїжджали. І раніше впізнав, коли пан комісар із ними розмовляв. Це він із гілки дуба бачив. Та не посмів підійти сказати. Клянеться! — впевнено промовив Лешко і, перехрестившись, чомусь додав: — Їй-богу! Той, із бородою, несправжнім золотом розплатився. А інший у шинкаря ті монети вилучив!
— Kurwa[68]. Холера ясна! — тихо прошепотів Антонім і тут-таки перейшов на лайку, з дитинства зрозумілу Лешкові: — Ах ти, одуд смердячий! А бодай твоя срака по шву розійшлася. Гівнюк! Бісова ковінька!
Кінний стрій тут-таки змішався. І козаки, і служиві чини з подивом повернули голови, а деякі й коней. Їм ще жодного разу за рік служби не доводилося чути, щоб пан Дзевульський кричав. А тим паче такими словами!
На той крик направив коня і ясновельможний пан комісар.
Антонім заплющив очі.
«Що ж тепер буде? Пан комісар так пишається тим, що за версту відчуває в людині ворога. А тут... Єзус Марія!.. Навіть подарував два золоті пройдисвітам...»
* * *
Лише три дні тому носився шинкар Йонатан по своєму господарству, як заведений. Бо як тут бути спокійним, коли таке щастя припало!
— Який гарний пан! Який добрий пан! Та хіба я бачив таких? Хіба такі бувають? Та за такого пана свічку подячну... І то замало!
— Від такої радості у тебе серце заболить. Дихай повільніше, Йонатане, — сказала йому тоді Юдіт.
Шинкар відмахнувся від дружини, яка визирнула з низьких дверей прибудови, і тут-таки схопився за голову.
— Юдіт, бачить Ель Рої[69], і я бачу, хай вибачить Всевишній мої очі. У тебе, моє щастя, навіть диму немає.
— А де візьметься дим, коли я щойно тільки обскубла каплуна і гусака? О небеса! Дайте мені сто рук, щоб усе встигнути.
Зараз навіть і не смішно згадати! А тоді...
Шинкар обережно відсунув важку на руку й слово дружину і прошмигнув у прибудову. Наспіх накидавши дров і хмизу в жаровню, сунув туди й палаючий недогарок свічки!
— Навіщо такі збитки? Можна ж було і по-іншому запалити.
— Мовчи. Мовчи, — замахав на дружину руками Йонатан і стрімко вибіг надвір.
Повернувся ще стрімкіше, тримаючи за руку свого худющого сина. Поставивши його навпроти жаровні, Йонатан звелів:
— Дуй на вогонь, як ураган Синаю!
— Нашому синові тільки дванадцять років. Який з нього вітер Синаю? — почала була закипати шинкарка, але, видно, пригадала так і не промовлене після весілля «моє щастя» й, зітхнувши, веліла: — Не поспішай, Береку, але дуй старанно.
Атож, яким приємним і обнадійливим був той ранок. Ще й воза не розвантажили, як із вулиці пролунав крик.
— Гей, шинкарю! Став на стіл багато і смачно. Та вина найкращого!
Тоді вже два дні як пішли з Києва козаки покійного гетьмана Конашевича. Мало гуляли по смерті свого гетьмана. Хоч і багато грошей